Старий зошит Євдокії

Ніч минула тихо.

Занадто тихо.

Софія прокинулася від слабкого світла, що просочувалося крізь фіранки. Вона одразу підійшла до вікна — Тихона у дворі вже не було. Тільки сліди від його ніг на вологій землі та сліди від чиїхось інших… давно розмиті, але все одно помітні.

Вона вдихнула глибше.

Нове почуття, дивне, але знайоме — вона не сама.

Хоч би як цього боялася, але знала: так безпечніше.

На кухні вона поставила чайник, коли раптом її погляд вихопив стару коробку на горищі.

Вона знала: там зберігалися речі, які бабуся не дозволяла нікому чіпати.

Софія піднялася скрипучими сходами на горище.

Запах давнього пилу й старих речей впав на плечі, як важка ковдра.

Коробка була під самим вікном.

“ЄВДОКІЯ” — напис, який уже майже стерся.

Софія відкрила її й побачила:

листівки, старі фотографії… і зошит у темно-синій обкладинці, пошарпаний, з перегорнутим кутом.

Вона взяла його, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

Перші сторінки — спогади, рецепти, записи погоди.

А потім — різкий перехід.

Текст став нервовим, нерівним.

“У лісі знову чула кроки.

Цього разу вони були ближчі.

Не білки. Не вітер.”

Софія відчула, як холод повільно стискає груди.

“Хтось ходить навколо дому.

Дивиться у вікна.

Чекає, поки я засну.”

Сторінка за сторінкою — бабуся фіксувала щось, що давно її лякало.

“Я сказала в поліції — не повірили.

Сказали, що вигадую.

Але він був тут.

Я знаю.”

Софія проковтнула клубок у горлі.

Кожне слово відчувалось так, ніби бабуся писала їх сьогодні.

Раптом у вікно хтось тихо постукав.

Софія здригнулась, ледь не впустивши зошит.

— Софіє? — тихий голос. — Це я.

Вона видихнула й поспішила вниз.

За дверима стояв Тихон — трохи змучений, але з тією ж холодною зосередженістю.

— Я хотів переконатися, що ти в порядку, — сказав він.

- Так… я просто… — вона підняла в руках зошит. — Я щойно знайшла це.

Він увійшов і зачинив двері.

— Дозволь подивитися.

Тихон перегорнув кілька сторінок. Його обличчя ледь помітно змінилося — напруга, що з’явилась у лініях губ, була надто красномовною.

— Євдокія не вигадувала, — нарешті промовив він. — І ти це знаєш.

Софія відчула, як десь глибоко всередині похитнулось щось, що тримало її останні дні.

— Ти думаєш… вона теж… за нею хтось… стежив?

— Я не думаю. Я впевнений.

Вона сіла за стіл, обхопивши голову руками.

— Чому? За що? Вона ж була… просто бабуся. Проста жінка.

Тихон присів поруч.

— Іноді люди починають цікавитися тим, чого не повинні знати.

— Вона жила тут усе життя.

— І бачила більше, ніж хтось інший.

Вона перевела подих.

— У зошиті є сторінка… де вона пише, що просила поліцію допомогти… але їй не повірили.

Погляд Тихона різко потемнів.

— У цій дільниці багато хто не хотів бачити правду.

— А ти? — тихо спитала вона.

Він нахилив голову — їхні погляди зустрілися.

Його очі були темні, глибокі, але не страшні.

Скоріше ті, що зберігають щось важке, особисте.

— Я вірю тобі, Софіє.

Вона відчула, як її горло стиснулося.

— І я вірю твоїй бабусі, — додав він.

В цю секунду у двері різко постукали.

Голос — знайомий, занадто привітний:

— Софіє, це Гліб! Я… приніс те, що забув віддати вчора!

Тихон підвів брову.

— Чому він так часто біля твого дому?

Софія підвелась.

— Він сказав, що живе поряд. Це маленьке містечко…

Тихон став ближче до дверей, не зводячи погляду з ручки.

— Тримайся позаду.

Гліб стояв на ґанку, усміхнений, з пакетом в руках.

— Привіт! Я знайшов цю пляшку води в машині. Думаю, це твоє.

Тихон схрестив руки.

— Ти вчора був тут уже досить пізно.

— Я гуляв. У лісі.

— Так, ти казав… — Тихон нахилив голову, ніби прислухався до інтонації. — І знову йдеш повз?

Гліб усміхнувся.

— Просто пощастило зустріти.

Але Софія, дивлячись на нього, вперше відчула щось легке, ледь помітне…

незручність.

Наче він стояв ближче, ніж потрібно.

Наче погляд тримав на ній довше, ніж дозволяло “звичайне знайомство”.

— Дякую, Глібе, — сказала вона, потягнувшись за пакетом.

Його пальці випадково торкнулися її руки.

Холод.

Різкий, нехарактерний.

Тихон ступив уперед, перекриваючи їм дистанцію.

— Дякуємо. Ми зайняті.

Гліб кивнув, але перед тим, як піти, його погляд ковзнув по зошиту в руках Софії.

Тільки на секунду, але достатньо, щоб Тихон помітив.

Софія зачинила двері.

— Він просто… добрий.

— Він надто добрий, — тихо сказав Тихон. — І він явно щось знає.

Софія стиснула зошит до грудей.

— Ми мусимо знайти, що саме бабуся побачила, — сказала вона. — До того, як він побачить це першим.