Ліс, який не мовчить

До дому Софія повернулась під вечір.

Небо вже хилилося до темряви, а ліс стояв мовчазною стіною — темний, нерухомий, але такий живий, що від цього хотілося триматися ближче до світла.

Вона поставила сумку на підлогу й одразу підійшла до кухні.

Записка лежала там, де вона її залишила.

Наче чекала.

Софія сховала її в шухляду — хотіла менше бачити, але знала:

менше бачити не означає менше боятися.

Коли вона проходила повз вікно, щось темне мигнуло між деревами.

Софія різко зупинилась.

— Просто білка… чи тінь… — прошепотіла, але голос звучав надто тихо.

Вона зачинила вікно щільніше, опустила фіранки й пішла до вітальні. У каміні ще зберігалися старі дрова — бабуся завжди казала, що в лісі вони “сохнуть швидко, бо там своя магія”.

Софія спробувала розпалити вогонь. Пальці трохи тремтіли, але вогнище загорілось.

Вогонь принес із собою відчуття… не тепла, а присутності.

Наче хтось сидів поруч у кріслі, дивився на неї і мовчав.

Це просто дім. Просто спогади…

— Софіє? — тихий голос із ґанку змусив її здригнутись.

Вона підскочила й озирнулась.

Тихон стояв у дверях — той самий погляд, уважний і насторожений.

— Ви… тобто ти… вже тут? — вона видихнула.

— Ти просила приїхати ввечері, — спокійно відповів він. — Я не люблю спізнюватися.

Софія ковтнула повітря, відчуваючи, як серце потроху заспокоюється.

— Заходь.

Тихон оглянув кожен куточок будинку: двері, вікна, підвіконня.

Пальцями торкнувся рами.

— Тут хтось стояв. Свіжий слід.

Софія зблідла.

— Серйозно?

— Так.

Він підійшов до неї ближче.

— Не панікуй.

— Не панікувати? А ти зараз що робиш, Тихоне?

Він мовчки глянув на неї.

І Софія раптом відчула — він не просто дивиться.

Він відчуває, чи вона в безпеці.

— Я сказав, що захищу тебе, — тихо вимовив він. — І я це зроблю.

Вона не знала, що сказати.

Тому просто кивнула.

Тихон вийшов надвір перевірити двір, а вона залишилась у коридорі, стискаючи руками светр.

За десять хвилин він повернувся.

— Сліди обійшли будинок колом. Хтось ходив довго.

— Ти думаєш… це той, хто лишив записку?

— Я думаю, — сказав він, вдягаючи рукавицю, — що це не місцевий. І він знає, що ти сама.

Софія відчула, як холод пробігає по спині.

— Ти зможеш переночувати деінде? У друзів, знайомих?

— Тут у мене нікого.

— Тоді… — він зупинився, вагаючись, але зовсім недовго, — ти можеш приїхати на ніч у дільницю. Там безпечніше.

Софія майже усміхнулась від несподіванки.

— Ти серйозно?

— Дуже.

Вона хотіла щось відповісти — але хтось постукав по склу вікна.

Легенько. Ледь чутно.

Софія завмерла.

Тихон миттєво підняв голову, напружився й різко підійшов до вікна.

— Стій тут, — кинув він і відсунув фіранку.

Холодне повітря вдерлося всередину.

Серед дерев стояв чоловік у темній куртці.

Обличчя не видно.

— Хто це? — прошепотіла Софія.

Чоловік зробив крок ближче до світла — і Софія видихнула з полегшенням.

— Це Гліб, — сказала вона. — З магазину. Він приносив сьогодні воду.

Тихон примружив очі.

— Він що тут робить?

Гліб нерішуче посміхнувся, побачивши їх.

— Я… перепрошую, що лякаю. Я просто… йшов повз. Хотів сказати, що завтра буде доставка свіжих продуктів. Якщо щось потрібно — можу занести.

Тихон перехрестив руки на грудях.

— Пізно ти ходиш магазинами.

Гліб трохи розгубився.

— Я… живу неподалік. Іноді гуляю лісом.
Тихон дивився на нього занадто довго.

Так, що повітря між ними стало гострим.

— Наступного разу дзвони, — сухо сказав він. — Не треба підходити вночі до чужих вікон.

Гліб кивнув, усміхнувся ніяково й повільно зник між деревами.

Софія видихнула.

— Він просто намагався допомогти.

— Він щось приховує.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я теж колись так ходив ночами, — тихо сказав Тихон. — І це ніколи не було просто прогулянкою.
Софія замовкла.

Ліс за вікном раптом зітхнув сильним поривом вітру, і Тихон знову глянув у темряву.

— Я залишусь тут. На подвір’ї.

— Ти… що?

— До ранку.

Він не дивився на неї — лише на дерева, ніби щось там викликало його настороженість.

— Доки ми не знайдемо, хто ходить навколо твого дому… я нікуди не піду.

Софія відчула, як у грудях тепло змішалось зі страхом.

Бо вперше за довгий час вона не була сама.