Дільниця, де не люблять запитань

Дільниця стояла на околиці містечка — стара одноповерхова будівля, поруч якої навіть повітря здавалося густішим.

Софія зупинилась на хвилину перед дверима, вдихнула глибоко, намагаючись заспокоїтись.

Записка в кишені наче палала.

Вона зайшла всередину.

Запах старої фарби, папок і кави зустрів її різким холодом.

За столом сидів чоловік років сорока з недобрим поглядом.

Піднявши очі, він повільно провів її поглядом знизу вгору.

— Вам кого? — буркнув він.

— Я до сержанта Тихона Коваля. Він… чекає мене.

Чоловік скривився.

— Коваль? Чекає?

— Так.

— Дивно. Він зазвичай нікого не чекає.

І вже майже відвернувшись, додав:

— Другі двері ліворуч.

Софія пройшла вузьким коридором.

Двері були прочинені, і вона почула знайомий низький голос.

— …я казав, що це не схоже на помилковий виклик, — говорив Тихон комусь. — Хтось там був. Я відчув.

І тиша.

Потім інший голос — обурений, різкий:

— Ти завжди “відчуваєш”! І завжди влізаєш, куди не треба! Дивись по протоколу, Коваль, а не по своїм… відчуттям!

Софія несміливо постукала.

— Заходьте, — кинув Тихон, не повертаючись.

Вона зайшла.

Він стояв біля столу, спершись рукою об стіну, серйозний, трохи злий.

Коли побачив її — погляд змінився. Став уважнішим, трохи м’якшим.

— Ти прийшла, — сказав він. Без здивування, але так, ніби це було важливо.

Чоловік, який щойно з ним сперечався, гучно зітхнув.

— Я пішов. І, Коваль, без самодіяльності.

Двері гучно зачинилися.

Тихон підійшов ближче.

— Ти хотіла щось показати.

Софія повільно дістала записку й простягнула йому.

Він узяв її двома пальцями, погляд спершу спокійний… але через секунду різко напружився.

— Це було в тебе в домі?

— На кухні. Я прокинулась — і вона була на столі.

— Ти заходила вночі на кухню?

— Ні.

— Хтось міг зайти?

— Ні… але… — вона ковтнула повітря. — Вікно було відчинене.

Тихон пиляв її поглядом так, ніби намагався прочитати щось у її очах, що вона сама ще не розуміла.

— Софіє, це не жарт, — сказав він тихо. — Записка і відчинене вікно — це не випадковість.

— Я це знаю… — прошепотіла вона.

Він зробив крок вперед.

Наблизився так, що вона відчула запах мокрої тканини його куртки й легкий аромат кави.

— Ти боїшся? — спитав він не різко, а… майже м’яко.

Софія ковтнула.

— Так… трохи.

Тихон нахилив голову, вдивляючись у неї.

— Ти не повинна там ночувати сама.

— Я не дитина. Я впораюсь.

Його погляд потемнів, став різкішим.

— Я бачив стільки “я впораюсь”, що їх тепер ховають на кладовищі.

Софія завмерла.

Тихон перевів подих, стишив голос:

— Я просто кажу… поки ми не зрозуміємо, хто залишив цю записку, ти маєш бути обережною.

Вони замовкли.

У кабінеті чути було лише тікання годинника.

— Добре, — нарешті сказала вона. — Що мені робити?

— Я сьогодні заїду ввечері. Перевірю подвір’я, замки, сліди.

— Це обов’язково?

— Це правильно, — відповів він, не зводячи з неї очей.

Софія опустила погляд.

— Гаразд.

Вона вже була біля дверей, коли він додав:

— Софіє…

Вона обернулась.

— Якщо хтось стежить за тобою — він не зупиниться.

Пауза.

— І я теж не зупинюсь.

Вона не знала, що сказати.

Знала лише одне:

його слова змусили її серце битися інакше.