Тіні старого дому

Софія проснулась від того, що в домі було занадто тихо.

Так тихо, що це вже не схоже на спокій — радше на насторожене мовчання.

Рано-вранці повітря у старих стінах ще холодне, і підлога під ногами пищала майже винувато, коли вона спускалася до кухні.

Капці тихо ковзали по дереву, а в голові — один голос: цієї ночі вона все-таки чула кроки.

Не вітер.

Не звук старих стін.

Кроки.

Але визнавати цього вона не хотіла.

Софія ввімкнула чайник і притулилася до стільниці, гріючи пальці на чашці.

— Усе добре, Софіє… дихаємо… — пробурмотіла вона.

Та коли вона обернулась, її серце стислося.

На столі лежала записка.

Біла. Маленька. Акуратна.

І абсолютно не та, яку могла залишити бабуся — бабуся писала великими, недбалими літерами. А тут був тонкий, охайний почерк.

“Ми поруч.”

Софія відступила на крок.

Пальці стали холодними.

— Ні… ні… — вона труснула головою. — Це чийсь жарт. Мабуть… хтось із сусідів… або…

Телефон загув у руці, перелякавши її до різкого тремтіння в плечах.

На екрані:

Місцевий магазин “Сосновий”

Доставка привезена.

Софія нервово видихнула.

— Я ж замовляла воду… точно, воду…

Вона відкрила двері.

На порозі стояв молодий чоловік у куртці, з великими коробками в руках.

Темне волосся, спокійний погляд, легка посмішка.

— Доброго ранку, — привітався він. — Ви Софія?

— Так… це я. Ви з магазину?

— Так, — він поставив коробки на ґанок. — Я Гліб. Якщо щось знадобиться — до нас недалеко. Я працюю майже щодня.

Софія кивнула, намагаючись стримати тривогу.

Гліб виглядав абсолютно звичайним:

трошки сором’язливий, чемний, добре вихований.

Типовий хлопець із маленького містечка.

— Якщо хочете, можу занести всередину, тут важкувато, — запропонував він.

— Ні-ні, дякую, я сама впораюся, — Софія м’яко всміхнулась.

Гліб кивнув, поглядом ковзнувши по темному лісу.

— Гарне місце. Тихе… але тут треба звикнути. Особливо ночами.

Софія напружилась.

— Ви… теж чули щось вночі?

Гліб підняв на неї очі.

Коротка пауза.

Щось схоже на усмішку торкнуло його губ.

— У лісі завжди є… рух.

Не хвилюйтесь, це нормально.

І він пішов, легко, без поспіху.

Тільки коли його фігура зникла за поворотом дороги, Софія дозволила собі видихнути.

Вона занесла коробки до кухні.

Але погляд знову впав на записку.

“Ми поруч.”

Пальці знову затремтіли.

— Так… я не буду панікувати, — прошепотіла вона собі. — Треба просто… подзвонити Тихону. Пояснити. Він же казав — дзвонити, якщо щось…

Вона набрала номер.

Гудки довгі, холодні.

— Так? — нарешті відповів його голос.

— Це… я. Софія.

— Щось сталося?

— Можливо… але я не впевнена.

— Я приїду, — коротко сказав він.

— Ні, не треба! Я просто… — вона стиснула записку. — Хочу дещо запитати.

Пауза.

— Добре. Тоді приходьте в дільницю. Я там буду ще годину.

Вона кивнула, хоча він не бачив.

— Гаразд.

Софія взяла сумку, той самий блокнот бабусі, і ще раз поглянула на записку.

І просто перед виходом вона помітила ще щось.

Вікно на кухні — відчинене.

Воно не було таким, коли вона прокидалась.

Сто відсотків.

Софія відступила назад, відчувши, як холод поповз уздовж хребта.

У будинку раптом стало занадто тихо.

Так тихо, що було чути, як її власне серце б’ється в вухах.

Вона закрила вікно, заштовхнула шпінгалети й швидко вийшла з дому.

Поки за нею зачинялися двері, Софія відчула — хтось тут був.

І він хотів, щоб вона це помітила.