Повернення, яке не мало статися

Софія повільно з’їхала з траси на стару дорогу, що вела до містечка. Ліс стояв густий, темний, ніби насторожено прислухався до шуму її машини. Колись вона обожнювала ці місця — бігала тут босоніж, шукала ягоди, ловила бабусин сміх між дерев. Тепер усе здавалося чужим.

Вона зупинилася перед старим будинком.

Сірий, мовчазний, з проваленим ґанком і вікнами, які дивилися на неї, як очі, що давно перестали плакати.

Софія вийшла з машини, притягнула до себе куртку й видихнула холодне повітря.

— Ну… я вдома, — тихо сказала вона, хоч говорити тут було ні до кого.

Замок клацнув надто голосно.

Усередині пахло пилом і старими книгами — іще бабусиним запахом. Вона на мить заплющила очі, дозволяючи собі відчути цей біль.

— Бабусю… як же тобі тут було самій…

Вона увімкнула світло в коридорі. Лампочка тьмяно блиснула й затремтіла, немов вагалася, чи варто працювати.

У кімнатах все залишилось так, як бабуся любила — плед на дивані, старе крісло біля вікна, акуратно складені журнали. Але щось

в цій тиші звучало не так.

Наче хтось дихав разом із будинком.

Софія відкрила шафу, щоб повісити куртку — і завмерла.

На верхній полиці стояла чашка.

Звичайна біла чашка.

Але її не мало бути тут. Її бабуся завжди ховала посуд на кухні, не в коридорі.

— Може, майстри приходили? — пробурмотіла вона сама до себе. Але це звучало непереконливо.

Вона пройшла на кухню і відкрила кран. Вода загуркотіла, хриплячи, ніби її не вмикали роками.

— Чудово. Просто чудово…

Телефон задзвонив так різко, що Софія мало не впала.

Вона глянула на екран — номер невідомий.

— Алло?

— Це ви… Софія Левченко? — чоловічий голос був низький, спокійний.

— Так. А ви хто?

— Поліція. Сержант Тихон Коваль. Мені повідомили, що сьогодні у вашому будинку могла спрацювати сигналізація.

Софія насупилась.

— Нічого не спрацьовувало. Я щойно приїхала.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Кілька секунд мовчання.

— Я все одно під’їду. На всяк випадок.

— Не потрібно, — швидко сказала вона. — Я просто втомилась…

— Уже їду.

Він відключився, не давши їй нічого пояснити.

Софія скривилась:

— Дуже треба мені зараз цей герой у формі…

Вона вийшла на ґанок, щоб подихати свіжим повітрям. Небо вже темніло, і ліс стояв чорним муром, непривітним і тихим, аж занадто.

Десь у глибині щось затріщало.

Софія різко обернулась.

— То лише гілка… гілка… — прошепотіла вона, хоч серце калатало занадто швидко.

Фари висвітили дорогу, і машина повільно під’їхала до двору.

З неї вийшов високий чоловік у темній формі. Постава пряма, рухи впевнені. Волосся трохи розтріпане вітром. Погляд — холодний, уважний, занадто проникливий.

Він підійшов ближче.

— Софія?

— Так. Це я. Ви той самий Тихон?

— Можна просто Тихон. Ви справді нічого не чули?

Вона знітилась.

— Ну… не зовсім. Був ніби шум у лісі. Але тут завжди так, правда?

Він довго дивився на темні дерева, а потім сказав:

— Ні. Не завжди.

Софія відчула, як щось холодне пробігає вздовж хребта.

— Ви думаєте, тут хтось є?

Тихон оглянув подвір’я, ніби читав сліди, які бачив тільки він.

— Думаю… вам не варто залишатися першої ночі самій у цьому домі.

— Перепрошую? — вона здивовано підняла брови. — Це мій дім. І я чудово впораюсь.

Він перевів погляд на її руки — тремтіли.

— Ви впевнені?

Софія стиснула пальці.

— Так.

Тихон повільно кивнув.

— Гаразд. Але якщо почуєте щось… ненормальне — телефонуйте. Навіть якщо це просто кроки.

— Я не боюсь кроків, — пробурмотіла вона.

— А ви послухайте їх у другій годині ночі — і тоді скажете мені це ще раз.

Він розвернувся, щоб піти, але раптом зупинився:

— Софіє?

— Так?

— Не виходьте після темряви в ліс. Ніколи.

Її пересмикнуло.

— Чому?

— Бо там не люблять гостей.

І він поїхав.

Софія ще довго стояла на ґанку, притискаючи руки до грудей, поки ліс навколо тихо, майже ніжно шелестів… неначе шепотів їй щось на вухо.