Глава 5: У пастці

Тиша, що повисла в квартирі, була нестерпною. Важке дихання, рідкісне потріскування підлогою — ось і все, що порушувало цей крихкий спокій. Джек стояв біля вікна, стискаючи биту в руках, наче вона могла стати порятунком від того, що чекало ззовні.

— Вони там, — прошепотів він, ледь відхиливши штору. — Їх стає більше.

— Ми не можемо тут залишатися, — Марк обернувся до нього. — Це пастка. Якщо вони прорвуться…

— Вони не прорвуться, — перебив Джек, але в його голосі не було впевненості.

— А якщо прорвуться?! — Чейз різко підняв голову. — Що ми тоді робитимемо? Бити їх битою?! Це не допоможе, якщо їх буде десятки!

— Заспокойся, — Марк спробував говорити м’яко, але нерви здавали.

— Як я маю заспокоїтися, коли там ці… ці створіння?! — Чейз встав, нервово почав ходити по кімнаті. — Вони стають сильнішими в темряві, швидшими! І ми тут, як на долоні!

— Чейз, ти тільки привертаєш увагу, — Джессі торкнулася його руки, але він відсахнувся.

— Я не хочу тут померти…

— Ми всі цього не хочемо, — тихо сказав Марк, намагаючись зібрати їх разом.

— Давайте просто вирішимо, що робити, — Джек озирнувся. — У нас є кілька годин до світанку. Якщо доживемо до ранку, зможемо вирватися звідси. Вони… здається, стають слабшими вдень.

— В тебе є зброя? — спитала Джессі.

— Лише це, — Джек підняв биту. — І ніж на кухні.

— Ми довго так не протримаємося… — прошепотів Марк.

---

Час тягнувся нестерпно повільно. Вони по черзі визирали у вікно, слухали звуки ззовні, але темрява приховувала все. Лише зрідка було чути швидкі кроки, шкрябання по стінах і тихе гарчання, від якого кров холонула в жилах.

— Може, треба знайти більше зброї? — тихо спитала Джессі, дивлячись на Джекові руки, що побіліли від напруги.

— Це занадто ризиковано, — відповів Марк. — Ми навіть не знаємо, скільки їх там.

— Ми не можемо просто сидіти й чекати, поки вони сюди увірвуться! — Чейз знову підвищив голос.

— Тихо! — Джек різко обернувся.

Та було вже пізно. За дверима почулося важке дихання й шкребтіння по дереву.

— Вони тут… — прошепотіла Джессі, стискаючи руку Марка.

Двері здригнулися від удару. Один раз. Потім ще.

— Потрібно знайти інший вихід! — Джек швидко рушив до кухні.

— Балкон! — Марк рвонув за ним.

Вони вийшли на маленький балкон, оглядаючи темні вулиці. Внизу майоріли силуети — десятки, якщо не більше. Зомбі збиралися під будинком, реагуючи на кожен звук.

— Ми звідси не зліземо… — прошепотів Чейз.

— Але можемо перебратися на сусідній балкон, — Марк показав на балкон сусідньої квартири. Відстань була невеликою, але в темряві здавалася безмежною.

— Це божевілля… — Чейз похитав головою.

— Це наш єдиний шанс.

Джек уже перелазив, обережно тримаючись за поруччя. Марк пішов слідом.

— Джессі, давай! — Марк простягнув їй руку.

Вона зробила глибокий вдих і обережно перелізла, її ноги ледь не зісковзнули, але Марк встиг схопити її.

— Чейз, ходімо! — покликав Джек.

Але Чейз вагався. Знизу вже чулося гарчання, зомбі почали підніматися сходами.

— Чейз! — Джессі благала, простягаючи руку.

Він зробив крок уперед. Потім ще один. І в ту ж мить двері квартири з тріском вилетіли, і зомбі кинулися всередину.

— Бігом!!! — закричав Марк.

Чейз рвонув уперед, і коли вже майже дістався до них, холодна рука схопила його за ногу. Він зірвався вниз, зависнув, тримаючись лише однією рукою за край балкона.

— Тримайся! — Марк кинувся до нього, схопивши за зап’ястя.

— Витягніть мене! — кричав Чейз, благаючи.

Джек допоміг підтягнути його в останню мить, коли зомбі вже витягували до них руки. Всі влетіли до сусідньої квартири, зачиняючи за собою двері.

— Це було надто близько… — Джессі тяжко дихала, сидячи на підлозі.

— І це ще тільки початок, — Джек глянув у темне вікно. — Якщо ми хочемо вижити… нам потрібен план.