Глава 4: Темрява, що пробуджує звірів

Вони забігли до магазину й зачинили двері, хапаючи ротом повітря. Серця калатали, легені палали від швидкого бігу, а в голові гуло. У напівтемному приміщенні було моторошно тихо — лише відлуння їхнього важкого дихання порушувало цю тишу.

— Я… я більше не можу… — прошепотів Чейз, повільно сповзаючи по стіні.

— Все добре, ми… ми в безпеці, — відповів Марк, хоча сам у це не вірив.

Джессі сіла поруч, обійнявши коліна, її плечі дрібно тремтіли. Вони всі були на межі — страх і виснаження взяли своє. Стрес, напруга, шок — усе змішалося в один клубок, що стискав груди.

— Перепочинемо… — пробурмотів Марк, намагаючись тримати голос спокійним. — Лише на кілька хвилин…

Але цих кількох хвилин вистачило, щоб втома повністю накрила їх. Очі закривалися самі, думки плуталися, і сон прийшов швидше, ніж вони встигли це усвідомити.

---

Темрява прийшла непомітно. Вона поглинула місто, витіснивши останні проблиски звичного життя. Ліхтарі більше не світилися, електрика зникла, а разом із нею — і відчуття безпеки. Вулиці занурилися в глибоку, непроглядну тінь. Вітер ніс із собою віддалені крики, звуки розбитого скла, глухі удари — усе це зливалося в одну моторошну симфонію хаосу.

Марк розплющив очі, коли щось холодне торкнулося його обличчя. Він підняв голову, важко вдихаючи, і відчув, як його серце починає битися швидше. Навколо панувала суцільна темрява.

— Джессі… Чейз… — тихо покликав він, торкаючись плеча Джессі.

Вона здригнулася, розплющивши очі. Поруч Чейз заворушився, піднімаючись, і обличчя його було сповнене тривоги.

— Що?.. — прошепотіла Джессі, але її питання залишилося без відповіді.

Бо в цей момент вони почули звук.

Легке, майже непомітне шкребтіння по металу, немов хтось повільно проводив кігтями по дверях. Потім — приглушене, важке дихання. Істота була зовні.

Марк жестом змусив усіх замовкнути. Вони завмерли, прислухаючись до того, як звук став голоснішим. Шкребтіння змінилося на удари. Спочатку тихі, потім — сильніші.

— Вони знайшли нас… — прошепотіла Джессі, стискаючи руку Марка.

— Нам треба тікати, — зірваним голосом сказав Чейз.

Марк не став заперечувати. Вони кинулися до чорного ходу. Відчинивши двері, вибігли в темний провулок. На вулиці було ще гірше. Вуличні ліхтарі не світилися, і темрява огорнула місто, як важка завіса. Вулиці, знайомі вдень, тепер перетворилися на лабіринт, де кожен крок міг стати останнім.

— Куди тепер?! — панічно спитав Чейз.

— Просто біжимо! — Марк потягнув їх уперед.

Вони мчали в темряву, майже навмання, спотикаючись і наштовхуючись на невидимі перешкоди. Позаду вже було чути важкі, швидкі кроки. Гарчання стало ближчим.

— Вони… вони швидші… — захекано промовила Джессі. — Чому вони швидші?!

— Темрява… — лише це зміг сказати Марк, відчуваючи, як його охоплює паніка.

І раптом — різкий звук. Свист.

— Сюди! — хрипкий голос пролунав із вікна будинку.

Марк навіть не замислювався. Він рвонув у той бік, тягнучи Джессі за собою. Чейз мчав слідом. Двері будинку були прочинені — вони влетіли всередину, і двері відразу зачинились.

— Вгору! — знову пролунав голос.

Не роздумуючи, вони помчали сходами. На другому поверсі, у слабкому світлі ліхтарика, стояв молодий чоловік із бейсбольною битою в руках.

— Джек, — коротко сказав він, уважно оглядаючи їх.

— Марк, Джессі, Чейз… — представився Марк, ще важко дихаючи.

— Ви щасливчики, що я вас помітив, — Джек кинув погляд у вікно. — Вони стають сильнішими, коли темніє. Швидшими. Жорстокішими.

— Чому? — тихо спитала Джессі.

— Я не знаю, — відповів Джек. — Але якщо ми хочемо пережити ніч, треба триматися разом. І бути готовими до всього.

Знадвору долинуло моторошне гарчання. І цей звук означав лише одне — ніч тільки починалася.