Розділ 60. Ціна рівноваги

Злата розплющила очі, і перше, що вона побачила перед собою, — білу стелю, освітлену мерехтливим сяйвом десятків свічок. Ніздрі лоскотав приємний, знайомий запах трав. Вона одразу зрозуміла — знаходиться в хатині провидиці.

Поруч біля неї сидів Арсен, тримаючи в руках чашку трав’яного чаю. Провидиці в кімнаті не було.

— Як ти, золотко? — запитав він, ніжно погладжуючи її по руці.

— Здається, краще… — тихо відповіла Злата. — В голові трохи гуде, і зовсім немає сил. А ще дуже хочеться їсти.

Арсен тихо засміявся.

— Отже, все не так страшно. Зараз повернеться Аміна і обов’язково тебе чимось нагодує. Твої щоки вже навіть мають рум’янець. Думаю, тобі справді стає краще.

— А де вона?

— Сказала, що пішла по трави для відвару для тебе.

Він обережно пригорнув Злату до себе, боячись навіть випадково завдати їй болю.

— Все вже позаду, люба… Все закінчилося. Я поруч.

У цю мить вони почули, як до кімнати хтось увійшов. На порозі стояла провидиця. Вона тихо зачинила за собою двері. У руках жінка тримала пучок свіжих трав, з яких ще спадали краплі роси. Її погляд одразу зупинився на Златі — уважний, глибокий, ніби вона бачила значно більше, ніж просто її стан.

— Прокинулася… — спокійно мовила вона, поклавши трави на стіл. — Це добре. Темрява вже відступила від тебе.

Злата спробувала підвестись, але провидиця лише легко підняла долоню, зупиняючи її.

— Не поспішай. Твоє тіло ще пам’ятає Морока.

Арсен напружився.

— З нею все буде в порядку?

Провидиця повільно підійшла ближче, торкнулася кулона у формі місяця на грудях Злати і заплющила очі на кілька секунд.

— Вона сильніша, ніж здається. І впертіша, ніж думає сама, — тихо усміхнулася вона. — Зараз я швидко приготую відвар, він поверне тобі силу та енергію.

—  Дякую. Ви скільки робите для мене.

—  Не треба подяки, дитинко. Це все дрібниці. 

— Аміно, все справді позаду? Поясніть, шо сталося на галявині. Що зробив Велемир?

Арсен  одразу спохмурнів від згадки про свого батька.

—  Злато, не треба говорити про того зрадника. Занадто багато честі. Все й так зрозуміло. До біса його! —  мовив він роздратовано.

Провидиця не відповіла одразу. Вона повільно налила у чашку гарячий відвар і подала його Златі.

—  Пий маленькими ковтками. Це допоможе зібрати сили… і думки.

Злата слухняно зробила ковток. Тепло розлилося тілом, трохи притуплюючи втому.

— Велемир… — нарешті заговорила провидиця. — Не зраджував тебе, Арсене.

Хлопець різко підвівся.

— Він забрав мою силу! Він став… тим самим чудовиськом! Став Мороком. Використав мене і Злату, щоб дорватися до влади. Хіба це не зрада?

— Він став тим, ким мусив стати той, хто знищує Морока, — спокійно відповіла вона. Велемир не отримав владу, він отримав прокляття на все життя.

У кімнаті запала німа тиша. Арсен поглядав то на Злату то на Аміну. Провидиця підкинувши дрова у піч, продовжила говорити.

— Морок не може просто зникнути, темрява завжди потребує хранителя. Баланс світів тримається на цьому. Якщо Морока знищити… і ніхто не прийме його сутність… темрява вирветься без контролю. Тож, той хто знешкодить Морока, сам стає ним, стає хранителем Темнолісся, тим хто тримає баланс між світами.

Арсен стиснув кулаки.

— То виходить, що на його місці мав бути я? То він…

Провидиця мовчки подивилася на нього. І цього мовчання вистачило. Злата повільно перевела погляд на Арсена.

— Він врятував тебе… — тихо сказала вона. — Він вирішив як батько. Не як воїн. Не як хранитель.

Арсен відвернувся, проводячи рукою по волоссю.

— Він знав… що я не погоджуся на його задум, тому вирішив все за мене.

— Він твій батько, Арсене, він хотів врятувати тебе. Він дуже любить тебе. Завжди оберігав і був поруч, спостерігав за тобою. Навіть та аварія, в якій ти вижив, те що ти живий  —  це завдяки його силі. Він втрутився і зберіг тобі життя.

Арсен сидів обхопивши руки головою і заплющив очі.

— Він знав, що ти ще не готовий жити з ціною такого вибору, — продовжила Аміна. — І, можливо… сподівався, що ти проживеш життя без цієї тіні.

Злата тихо стиснула руку Арсена. Хлопець повільно повернувся до провидиці.

— Що тепер з ним? Що буде з ним? Його можна врятувати?

Провидиця глянула у вогонь свічки.

— Тепер він — межа між світлом і темрявою. Хранитель рівноваги і балансу. І він щасливий, бо врятував тебе, і знову зможе побачити свою кохану Міру - твою матір. З самопожертви і любові до тебе все починалося, цим все і закінчилось.Така ціна рівноваги.

Злата ковтнула повітря і запитала вона.

— Ми ще його побачимо?

Провидиця подивилася на неї хитрим поглядом.

— Можливо так, можливо ні. Важко сказати. Проте, темрява завжди повертається туди, де лишилося її серце.

Її погляд ковзнув до кулона Арсена у формі зірки… а тоді до місяця на грудях Злати.

— Але поки баланс у Всесвіті ще не встановлено остаточно.

У кімнаті знову запанувала тиша, наповнена потріскуванням свічок і запахом трав.

— Відпочивайте, — тихо сказала провидиця. — Вам обом ще знадобляться сили.

Злата притулилася до Арсена і мовила:

— Може підемо додому? Я винна тобі справжнє побачення, пам’ятаєш?

Арсен усміхнувся.

— Таке не забудеш. Я вже придумав для нас ідеальне побачення. Цього разу тобі не втекти.

Виходячи з хатини провидиці, Злата раптом помітила в куточку, між свічками та пучками трав, невелику пожовтілу від часу фотографію жінки, що тепло усміхалася. Її обличчя здалося дівчині дивно знайомим, ніби з далекого спогаду.

— Хто це? — тихо запитала вона в Аміни.

— Це моя мати, — спокійно відповіла провидиця.

Так схожа на мою ба… — майнула думка в голові Злати, але вона не наважилася вимовити її вголос.

Попрощавшись із провидицею, Злата й Арсен рушили знайомою стежкою додому. Вони йшли тримаючись за руки і тихо розмовляючи. Осіннє листя м’яко шаруділо під ногами, а ліс зустрічав їх спокоєм та вечірньою прохолодою.