Розділ 59. Остання битва

Зайшовши на галявину, Арсен одразу побачив вівтар і відчинену скриню.

Чудово… Моя сила тут. Відкрита. Моя дівчинка відкрила її…

Та радість згасла так само швидко, як і спалахнула. Він побачив її. Рудоволоса красуня лежала на холодній землі, безсила й майже нерухома. Морок стояв над нею, дивлячись просто в її очі, ніби висмоктуючи з неї саме життя. Його чорна рука — чи радше лапа з довгими кігтями — нависла над кулоном, намагаючись зірвати його з її шиї.

Злата згасала на очах. Темрява повільно поглинала її, а погляд ставав порожнім, скляним.

— Стій! — розлючено ревнув Арсен і кинувся вперед.

Морок завмер. Він повільно відвернувся від дівчини й перевів погляд на хлопця. У його поставі змішалися лють і насмішка. Він реготнув — низько, хрипко, майже божевільно.

— Ти прийшов здолати мене… без магії? — протягнув він і на секунду завмер, тоді злісно загарчав — Велемире… і ти тут. Як ти посмів повернутися?

Його голос став отруйно насмішкуватим і він глянув на Арсена:

— То ось як ти вирішив підготуватися? Прийшов із таточком? Маленький, дурний хлопчисько…

Морок зробив крок вперед, і темрява навколо нього наче заворушилася, потягнулася до Арсена холодними щупальцями.

— Але якщо ти шукаєш смерті… — прошипів він, нахиляючи голову. — Я зроблю тобі подарунок. Завершу те, що не вдалося втілити під час аварії.

Його кігті повільно зігнулися, готові до удару. Позаду нього тихо застогнала Злата. Морок повільно наближався до Арсена. Хлопець на мить застиг, ніби тіло відмовлялося слухатися. Серце калатало так гучно, що заглушувало навіть шум вітру між деревами. Раптом він рвучко кинувся поглядом до скрині, збираючись метнутися до неї — і одразу оторопів. Біля вівтаря стояв Велемир. У руках він тримав чорний камінь, що пульсував зсередини глухим, живим світлом, ніби в ньому билося серце. Арсен завмер.

— Батьку… Що ти робиш? Це ж моя сила…

Велемир навіть не одразу відповів. Він дивився на камінь так, ніби бачив у ньому щось значно більше, ніж просто магію.

— Так треба, сину, — тихо мовив він. — Колись ти зрозумієш.

— Ні. Не смій! —  розлючено крикнув Арсен і кинувся до батька.

Проте вже було пізно, Велемир поглинув силу свого сина. Раптом небо над галявиною потемніло. Чорні хмари зійшлися просто над Велемиром, і повітря затремтіло від розкату грому. Темний дим огорнув його постать, на секунду приховуючи від усіх. А вже наступної миті Велемир стояв перед Мороком. Він не вагався. Повільно підняв руку… і торкнувся того місця на грудях істоти, де колись билося людське серце.

Морок сіпнувся, наче від удару блискавки. Позаду нього ледве поворухнулася Злата. Вона зібрала залишки сил, піднялася на лікоть, усе ще майже не відчуваючи власного тіла. Світ навколо плив, але дівчина не думаючи — швидше інстинктивно  підняла дзеркальце й спрямувала його на Морока.

— Подивись на себе, Миродаре… — хрипко промовила вона. — Хто з нас тепер боїться? Чий страх ти бачиш перед собою?

Морок заревів від безсилля і раптом застиг. Його тіло напружилося, ніби час навколо нього спинився. Потвора сіпнулася, і риси обличчя почали змінюватися. Чорний дзьоб розсипався на попелястий пил, маленькі пташині очі розширилися — і в них з’явилося щось людське. У дзеркальці він побачив юного хлопця. Охоронця тіней —  того, хто колись стояв між світами й тримав їхній баланс. Того, хто одного разу дозволив собі покохати першу білу відьму.

Його губи здригнулися, ніби він хотів щось сказати. Саме в цю мить Велемирова рука впевнено проникла крізь темну оболонку істоти — ніби крізь густий дим — і стиснула щось усередині. Повітря навколо здригнулося. Він витяг назовні чорне серце.Кам’янисте. Пульсуюче. Пронизане тріщинами, з яких сочилася темрява.

Морок завмер із розкритими очима. На його обличчі застиг вираз, у якому змішалися подив… полегшення… і тінь давно забутого болю. Наступної миті його тіло почало руйнуватися. Спершу з плечей обсипався чорний пил. Потім розчинилися руки. Тіньова мантія розлетілася у повітрі клаптями темряви. За кілька секунд там, де стояв Морок, залишилася лише хмара попелу, яку холодний вітер повільно розніс галявиною. І настала тиша.

Тоді погляд привернув Велемир. З ним щось почало діятись. Те серце, що він тримав, почало битися швидше — важко, глухо, ніби кожен удар луною віддавався по всій галявині. Темрява навколо його рук згущувалась, стікала по пальцях чорними нитками й повільно вповзала під шкіру. Вени на його руках почорніли, проступили різкими лініями, немов коріння старого дерева, що проростає крізь камінь.

Велемир здригнувся. Його плечі напружилися, а пальці ще сильніше стиснули серце. Його погляд став важким і чужим, ніби він дивився не на сина, а крізь нього — у щось далеке, темне й давно забуте. Чорне серце раптом спалахнуло всередині глухим багряним світлом. Галявину струсонуло холодним подихом. Листя на деревах затремтіло, а повітря стало дуже важким. Серце в руках Велемира раптом здригнулося так сильно, що тріщина пробігла його поверхнею, і з неї вирвався тонкий чорний дим, що обвив його зап’ястя, піднімаючись вище — до плеча… до грудей… до горла.

Чоловік різко вдихнув, ніби темрява намагалася знайти собі нове тіло. Коли дим розвіявся, перед ними стояв уже не зовсім Велемир. Його постать залишалася людською… але за спиною ворушилася жива темрява, мов тінь, що запізнювалася за рухами тіла, ніби жила власним життям. Вона тягнулася, звивалася, інколи нагадуючи крила, інколи — розірвані клапті ночі. Його риси обличчя почали змінюватися. На мить у них проступила знайома, тепла строгість батька… але вона швидко зникла, поступаючись холодній, майже кам’яній відчуженості. Очі потемнішали, втратили блиск життя і наповнилися бездонною ніччю.

Злата відчула, як її кулон різко похолов, ніби світло всередині нього злякано сховалося. Арсен не міг відвести погляду. Його груди стискалися так, що кожен вдих здавався болючим.