Розділ 58. Погляд у темряву

Морок ще кілька секунд мовчки розглядав її. Його маленькі темні очі в дзеркальному відображенні ледь звузилися, ніби він оцінював, наскільки довго вона зможе протриматися.

— Я вражений, — його голос був тихий та моторошний, а голос лунав звідусіль одразу. — Ти справді прийшла сама.

Злата мовчала. Вона боялася, що якщо заговорить — голос видасть тремтіння.

— Ти навіть знайшла вівтар… — продовжив він, повільно обходячи її колом. Його постать ковзала по межі світлого бар’єру, залишаючи після себе тонкі смуги темряви, що одразу ж зникали. — Провидиця добре тебе навчила. Шкода, що вона не навчила тебе головного.

Злата стиснула дзеркальце сильніше.

— Чого саме? — її голос прозвучав різкіше, ніж вона очікувала.

Морок тихо засміявся. Сміх був сухим, ніби шелест старого листя.

— Того, що боротьба зі мною — це не подвиг. Це самогубство.

Він зупинився просто навпроти неї.

— Ти думаєш, що прийшла знищити мене? Ні, Злато… Ти прийшла знайти тут свою смерть.

Злата відчула, як холод повзе вздовж хребта.

— Я знаю, як працює твій страх, — прошепотів він. — Я відчуваю кожну твою сумнівну думку. Кожну ніч, коли ти прокидалася в холодному поту. Кожен раз, коли думала, що не достатньо сильна.

Кулон на її шиї знову різко нагрівся.

— Ти навіть зараз сумніваєшся, — продовжив Морок. — У собі, своїх силах, амулетах та захисних закляттях. Думаєш, що треба було підготуватися краще. Боїшся, що Арсен загине через тебе.

Її пальці мимоволі здригнулися. Морок нахилив голову, ніби насолоджувався цією реакцією.

— О, так… Я майже забрав його у тебе, не вистачило зовсім трохи. Але нічого, я це надолужу, коли розберусь з тобою.

— Не смій його чіпати, — вирвалося в неї.

Злата різко вдихнула, відчуваючи, як страх знову починає проростати всередині. У дзеркалі вона побачила, як риси Морока ніби розпливаються, стають ще більш пташиними, ще більш моторошними.

— Скажи чесно, Злато… — його голос став майже ніжним. — Скільки людей постраждало через тебе і  твою силу? Скільки ще постраждає?

У грудях защеміло так, що їй здалося — вона не витримає. Позаду неї уламок чорного каменю у вівтарі почав повільно пульсувати. Темрява всередині нього ставала густішою.

— Віддай мені свій амулет, — тихо сказав Морок. — І я залишу тебе жити. Залишу жити його. Ви зможете піти. Забути все це.

Його постать трохи нахилилася вперед.

— Ти ж цього хочеш, правда?

Кулон на її шиї обпік шкіру так сильно, що вона скривилася від болю. Злата заплющила очі лише на мить — і одразу знову відкрила їх, дивлячись у дзеркало.

— Ні, — тихо сказала вона.

Темрява навколо Морока здригнулася.

— Я боюся, — продовжила вона, важко ковтаючи повітря. — І ти правий… я сумніваюся. Але я більше боюся жити, знаючи, що дозволила тобі перемогти.

Морок завмер. Злата повільно випрямила плечі.

— Ти живишся страхом, — прошепотіла вона. — Але сьогодні ти отруїшся ним.

Позаду неї камінь раптом пульсував різкіше. Злата не розуміла на що він так реагує. Вона глибоко вдихнула, збираючи залишки впевненості.

— Сьогодні твоя черга боятися. Бо я теж знаю правду про тебе… Миродаре. Це ж твоє справжнє ім’я, чи не так?

Повітря навколо ніби розірвалося. Злата спостерігала за ним через дзеркальце. Морок різко сіпнувся. Його постать почала ламатися, мов тінь, яку рвуть на шматки невидимі руки. Він став нижчим, контури тіла спотворилися, темрява навколо нього закрутилася в хаотичний вихор. З його горла вирвався хрипкий, майже звіриний звук.

— Як ти дізналась?.. — прошипів він, і голос його тепер лунав уривками, ніби щось заважало йому тримати форму. — Клята відьма… Бісове поріддя!

Його обличчя миготіло між потворною пташиною маскою і людськими рисами юнака, яких Злата вже бачила у видіннях. Очі — ті самі, але тепер у них була не лише злість. Там з’явилося щось нове. Щось дуже схоже на страх.

Злата відчула, як її серце шалено калатає, але водночас у грудях народжувалося дивне тепло. Вперше за весь цей час вона відчула, що не просто захищається — вона тисне на нього. Її пальці сильніше стиснули дзеркальце. Сухі трави в кишені ледь кришилися під дотиком, наповнюючи повітря тонким гіркуватим запахом.

— Ти не Морок, — тихо сказала вона, дивлячись на його відображення. — Ти просто ховаєшся за ним.

Темрява навколо нього здригнулася ще раз, ніби її слова били точніше за будь-яке закляття.

— Замовкни! — рикнув він, і бар’єр навколо Злати здригнувся від удару невидимої сили.

Камінь у вівтарі спалахнув темним блиском. Пульсація стала сильнішою, важчою, ніби відгукувалася на когось чи щось. Морок різко відступив на крок, важко дихаючи, хоча його тіло було лише примарою.

— Ти нічого не знаєш про мене… — прохрипів він.

Злата відчула, як страх знову підступає до горла. Але цього разу вона не дала йому прорости.

— Я знаю достатньо, щоб зупинити тебе, — відповіла вона.

На мить між ними зависла напружена тиша. Ліс навколо затих так, ніби сам боявся ворухнутися. І саме в цю мить Злата усвідомила — вона справді на якусь секунду взяла гору над ним. Але разом із цим вона відчула, як його лють лише зростає. Темрява навколо Морока почала ущільнюватися, ставати важкою, майже відчутною на дотик. Вона давила на груди, заважала дихати. Він повільно рушив до захисного кола. З кожним його кроком невидима межа слабшала. Повітря всередині кола почало тремтіти, наче тонке скло, готове тріснути будь-якої миті. Її побоювання не були марними. Морок наблизився ще на крок — і відстань захисту помітно зменшилася.

Злата судомно вдихнула й почала говорити захисні та нищівні закляття. Всі, які пам’ятала. Ті, що читала у бабусиному зошиті, і ті, що народжувалися просто зараз, на межі страху і відчаю. Слова злітали з її губ швидко, іноді плутаючись, іноді звучачи занадто різко, але вона не зупинялася. Її пальці сильніше стиснули пучок трав у кишені, розтираючи сухе листя. Гіркий запах став різкішим, густішим, ніби намагався витіснити темряву.