Розділ 57. Вистава починається

Тепер, стоячи посеред холодного й похмурого лісу, Злата на мить завагалася чи чинить правильно. Хвилювання сковувало тіло, змушувало плечі напружуватись, а подих — ставати поверхневим. Але вона не зупинялася. Крок за кроком ішла вперед. Ноги самі несли її до знайомої галявини з кам’яним вівтарем. Думки крутилися хаотично, наче вітер гнав сухе листя.

Що ж у тій скриньці? Може, зброя, яка допоможе мені знешкодити Морока? Або якийсь амулет? А якщо я не встигну її відчинити? І взагалі… коли саме її відкривати?

Голова гуділа від запитань. Страх більше не був холодним і паралізуючим. Він повільно перетворювався на щось гаряче, колюче — на злість.

— Ну от, — пробурмотіла вона сама до себе, переступаючи через коріння. — Уже злюся… А ще хвилину тому вагалась і переконувала себе повернутися назад. Який там наступний етап у психології? Торг? Чи одразу перейду до прийняття?

Вона гірко всміхнулася.

Ех, клята провидиця… не могла дати трохи більше відповідей і менше загадок?

Слова зависли в холодному повітрі й одразу розчинилися в тумані. Думки обірвалися так само раптово, як і почалися. Злата вийшла з-поміж дерев — і перед нею відкрилася галявина. Навіть здалеку вона побачила кам’яний вівтар, що здіймався посеред чорнуватої землі. Він виглядав так само, як у її видінні. Серце в грудях зробило важкий удар. Повітря тут було іншим. Густішим. Холоднішим.

— От і все… Це і є межа між людським світом і Темноліссям, — прошепотіла Злата, сама дивуючись, наскільки впевнено звучить її голос.

Вона ступила на галявину. Трава під ногами була жорсткою, майже сухою, і під кожним кроком видавала ледь чутний тріск. Вітер раптом стих, ніби ліс затамував подих. Злата повільно наблизилась до вівтаря, ковзнула пальцями по кишені, перевіряючи, чи на місці ключ, трави й дзеркальце. Відчуття їхньої присутності дивно заспокоювало.

Вона зупинилася за кілька кроків від каменю і випрямила плечі.

— Вистава починається… — тихо сказала вона, вдивляючись у темні прожилки каменю. Її пальці стиснули кулон.

Залишилося тільки дочекатися головного героя.

У відповідь ліс мовчав. Але десь далеко, серед глибини Темнолісся, почувся ледь вловимий тріск гілки. Наче хтось зробив перший крок назустріч.

Дівчина стояла біля вівтаря, нервово торкаючись у кишені своїх амулетів. Спершу її пальці намацали пучок сухих трав. Вона дістала його й обережно розтерла між пальцями, розпотрошивши ламке листя. Гіркуватий запах миттєво змішався з холодним повітрям Темнолісся.

— Надіюся… для початку це дасть мені трохи сили й хоча б якийсь захист, — тихо прошепотіла вона, ніби боялася, що ліс почує її сумніви.

Дрібні крихти трав залишилися на її долонях. Злата стиснула кулак, дозволяючи запаху в’їстися в шкіру, ніби закарбовуючи оберіг у власному тілі. В іншій руці вона тримала дзеркальце. Маленьке, старе, з потертим металевим обрамленням. Його поверхня здавалася трохи тьмяною, але відображення залишалося чітким.

Злата на мить піднесла його до рівня очей і глянула на себе. Її обличчя було блідим, очі напружено блищали, а пасмо волосся липло до щоки від холодного поту.

— Не дивитись йому в очі… тільки через дзеркало… — прошепотіла вона, пригадуючи слова провидиці.

Кулон на шиї знову теплішав, пульсуючи разом із серцем. Навколо стояла неприродна тиша. Навіть вітер, що ще хвилину тому ворушив верхівки дерев, зник, ніби відступив, звільняючи місце для чогось іншого. Злата зробила повільний вдих і ступила ближче до вівтаря, міцніше стискаючи дзеркало, а іншою рукою тримаючи маленький ключик.

Злата вставила ключ у вузьку заглибину в кам’яному вівтарі. Камінь був холодний, ніби мертвий, але щойно метал торкнувся його поверхні — по вівтарю пробігла тонка тріщина світла. Почулося глухе клацання. Вона затамувала подих. Кам’яна плита повільно відсунулася, відкриваючи неглибоку нішу. Усередині лежав уламок чорного каменю — нерівний, матовий, ніби обвуглений. Але всередині нього щось ворушилося. Ледь помітна темна імла клубочилася під поверхнею, наче камінь дихав.

Злата нахилилася ближче, намагаючись зрозуміти, що це таке. І саме тоді повітря навколо різко похолоднішало. Ліс стих. Навіть вітер перестав ворушити гілля. Тиша стала неприродною, важкою, як перед грозою. Вона повільно випрямилася.

Темна постать уже стояла на краю галявини. Довгий плащ майже зливався з тінями дерев. Каптур повністю приховував обличчя. Він не рухався різко — лише повільно, майже плавно почав наближатися. Злата відчула, як сухі трави в її долоні трохи кришаться, лишаючи терпкий запах полину. Захисне тепло ледь огортало шкіру, стримуючи холод, що розтікався довкола.

Вона стояла нерухомо. Морок підійшов зовсім близько. Настільки, що темрява навколо нього почала торкатися краю її захисту, ніби намагаючись просочитися крізь невидиму стіну. Він простягнув руку — і тінь розчинилася об світлий бар’єр, не доторкнувшись до неї.

Постать завмерла. Повільно, майже урочисто, він підняв руки й скинув каптур. Злата навіть не намагалася дивитися на нього прямо. Її пальці вже стискали дзеркальце. Вона підняла його перед собою, спрямовуючи погляд лише в його відображення. І ледь не втратила рівновагу.

У дзеркалі відбивалося щось потворне і водночас моторошно живе. Голова — людська за формою, але риси були спотворені, витягнуті, наче їх ламали й складали наново. Маленькі темні очі блищали холодним розумом. Замість носа — вигнутий дзьоб, гострий і чорний, як обсмалене залізо. Шкіра місцями нагадувала пір’я, що проростало крізь плоть.

Злату пронизала хвиля огиди й жаху. Світ перед очима хитнувся. Коліна ледь не підкосилися. Вона відчула, як страх починає стискати груди, забираючи повітря. І в ту ж мить кулон на її шиї різко нагрівся. Тепло обпекло шкіру, змусивши її здригнутися. За мить він став крижано холодним. Потім знову гарячим. Наче серце, що б’ється нерівно, але вперто. Злата різко вдихнула. Біль від жару вирвав її зі стану заціпеніння. Вона сильніше стиснула дзеркальце, не дозволяючи собі опустити погляд. Бо десь глибоко всередині вона вже розуміла — страх живить його. І варто лише піддатися — захист ослабне.