Розділ 56. Батько

Арсен торкнувся свого кулона і заплющив очі. Пальці тремтіли, але він не відпускав метал, ніби той був єдиною опорою.

— Тату… — тихо промовив він. — Якщо ти мене чуєш… Якщо в мені є хоч крапля магії, хоч якась частинка сили… прийди до мене. Ти мені дуже потрібен.

Останні слова прозвучали майже пошепки, але в них було стільки відчаю, що повітря ніби здригнулося. На мить усе стихло. Арсен уже розчаровано подумав, як він повірив власній дурості, аж раптом у квартирі різко згасло світло. Жалюзі на вікнах тихо дзенькнули, ніби їх торкнувся невидимий вітер. Повітря стало густішим, важким, холодним. Кімната повільно занурилась у напівтемряву.

Арсен завмер. Тінь біля стіни раптом почала згущуватися. Темрява ніби збиралася в одну точку, спліталася, ворушилася, набираючи форму. Повітря затремтіло, і за мить темрява розсіялася, наче розірвана невидимою рукою.

Перед ним стояв чоловік  —  високий, чорнявий і різкими, майже суворими рисами обличчя. Над правою бровою тягнувся тонкий, але глибокий шрам, що робив погляд ще пронизливішим. Він був одягнений у темне довге пальто, яке виглядало трохи старомодним, але водночас додавало йому якогось шарму.

Чоловік уважно розглядав Арсена. У його очах читалася втома… і щось болісно знайоме. Він ледь усміхнувся.

— Ну привіт, сину, — спокійно мовив він.

Голос був низький, глибокий, із легкою хрипотою, до болю знайомий голос із снів.

— Не думав, що ми ще зустрінемось.

Арсен не рухався. Дивився на нього широко розплющеними очима, ніби боявся моргнути і побачити, що це лише марення.

Це… жарт якийсь? Чи це моя реальність?

Його серце калатало так сильно, що віддавалося у вухах. Чоловік ледь схилив голову набік, уважно вивчаючи його, ніби намагався впізнати риси у вже дорослому обличчі.

— Хотів би сказати, що жартую, — тихо мовив Велемир — Але часу для жартів у нас, схоже, зовсім немає.  

Арсен ковтнув і зробив крок уперед.

— Ти справді мій батько? І ти що вмієш читати думки?

Чоловік перевів погляд на кулон у нього на шиї, і в його очах на секунду промайнула тінь болю.

—  Так, Ардене, я той, хто дав тобі життя. Якщо б моя воля, я ніколи б не відпустив тебе від себе, але обставини склались інакше.

—  Арсен. Мене звати Арсен.

—  Так, сину, я знаю. Арден —   це ім’я, яке ми з мамою обрали тобі при народженні і думаю ти повинен знати про це. І ще, я вмію читати думки і навіть більше, я темний маг і в мені вирує могутня сила.

Він зітхнув, ніби це пояснення було надто коротким для всього, що стояло за ним.

Його погляд став різким і серйозним.

— Ми можемо говорити довго, я можу відповісти тобі на всі запитання, але якщо ти мене покликав, отже є теми важливіші. Розкажи мені, що сталося, Арсене.

Арсен коротко, уривчасто виклав усе, що знав. Про Злату, ритуал, про Морока,  щоденник, сни і  аварію… Слова сипались швидко, ніби він боявся, що якщо зупиниться — усе це розсиплеться на безглузді шматки.

Велемир слухав мовчки. Жодного разу не перебив. Лише зрідка його погляд темнів, а пальці ледь помітно стискалися за спиною. Велемир знав практично все, що розповідав син. Він завжди мовчазно був поруч з ним, не втручаючись, щоб не нашкодити Арсену. Оберігав де міг. Навіть тоді коли трапилась аварія, це він знешкодив ворона у машині, інакше наслідки були б летальні. Морок розлючений і він б довів свою справу до кінця. Але він вважав, що Арсену про це знати необовʼязково.

Коли Арсен закінчив розповідь, у кімнаті повисла тиша. Велемир відвернувся і кілька секунд дивився у вікно, ніби щось зважував. Потім повільно вдихнув і повернувся до сина.

— Я знаю, що робити, — нарешті сказав він спокійно.

Арсен напружився, ніби струна.

— І я знаю, куди прийде Злата.

Його голос став важчим.

— Вона справді у небезпеці. Хоч… дівчина значно сильніша, ніж думає Морок.

Арсен ледь видихнув, але полегшення не прийшло. Велемир уважно подивився на нього, ніби намагався прочитати щось глибше, ніж слова.

— Спробуємо врятувати її, — продовжив він — Але скажи мені чесно… Ти впевнений, що підеш зі мною?

Арсен насупився.

— Що це за питання? Хіба може бути інакше?

Велемир зробив крок ближче. Його погляд став суворим, майже холодним.

— Ні, я знаю, що ти не боягуз. Але… Ти без своїх темних сил — ніщо проти Морока. Мамина магія в тобі є, проте вона надто слабка. Її вистачить, на передчуття небезпеки, підказки, інтуїцію чи тимчасовий захист від дрібної нечисті. Не більше. До, речі, вона у твоєму кулоні, тому бережи його і ніколи не знімай.

Слова впали важко, наче каміння. Арсен відчув, як щось боляче стиснуло груди. Він стиснув кулаки, але не відвів погляду.

— Тобто, ти пропонуєш мені сидіти тут… поки вона там одна бореться? — тихо, але жорстко запитав він.

Велемир не відповів одразу.

— Я пропоную тобі вижити, — впевнено і сухо сказав він.

— Прекрасний вибір. Або померти тут від безсилля, або там — у бою.

Велемир уважно дивився на нього, ніби вперше бачив не хлопця, а чоловіка.

— Є дещо, про що мало хто знає. А ті хто знають, мовчать. І це єдиний вихід.

—  Ти про що? - зацікавлено з надією у голосі запитав юнак.

—  Темна сила в тобі не зникла, ти зрікся її, баланс відновлено і ніби все стало на свої місця. Але вона є, бо ти був дуже могутній, навіть не здогадуючись про це. — тихіше додав він. — І вона запечатана у Темноліссі. Ритуал Злати не знищив її. Він лише… закрив двері.

Арсен напружено ковтнув.

— І що? Ти хочеш її відкрити? Це можливо?

Велемир зробив довгу паузу.

— Я хочу, щоб спершу ти зрозумів, що це означає і які будуть наслідки. Я багато сил доклав до того, щоб дізнатись це. Якщо ми зірвемо печатку… ти станеш сильнішим. Значно сильнішим. Але темрява завжди бере свою плату за силу і могутність.

— Яку? Знову пам’ять?