Розділ 55. Нічний страх

Злата спала неспокійно. Сон рвався уривками, ніби хтось раз по раз смикав його за нитки. Вона різко прокинулась від дивного відчуття — ніби в кімнаті є ще хтось. Затаївши подих, дівчина повернула голову до Арсена. Він спав міцно, рівно дихаючи, зовсім не помічаючи тривоги, що густішала у повітрі.

Злата обережно вибралася з ліжка, намагаючись не розбудити його. У горлі пересохло, і вона вирішила піти на кухню випити води. Проходячи повз дзеркало у спальні, вона раптом завмерла. Її відображення було… неприроднім. Замість знайомого обличчя у склі стояла темна постать — без рис, без очей, без жодного проблиску світла. Суцільна чорна тінь, що повторювала її рухи із запізненням, ніби жила власним життям. І тоді вона почула голос. Глухий, холодний, наче долинав крізь товщу сирої землі.

— Ти загралася, відьмо… Але я відчуваю твій страх. Він живить мене. Я стаю сильнішим від нього. Твій захист слабне… як і твоя сила. Тобі залишилось недовго. Скоро побачимось.

Злата різко відсахнулася від дзеркала, ледь не перечепившись об край шафи. Серце калатало так голосно, що здавалося, розбудить увесь будинок. Голос стих. Вона стояла кілька секунд, боячись навіть кліпнути. Потім, зібравши залишки сміливості, повільно підняла погляд на дзеркало знову.
Там була лише вона. Бліда, налякана, з розтріпаним волоссям і тремтячими руками. Але відчуття чужої присутності нікуди не зникло.

Решту ночі дівчина вже не спала. Лежала, втупившись у стелю, й слухала рівне дихання Арсена поруч. Думки хаотично кружляли в голові. Що вона має робити, як діяти і головне — як розпочати бій із Мороком. Страх холодними пальцями стискав груди, але разом із ним повільно прокидалася рішучість. Вона розуміла: часу майже не залишилось. Захисні закляття слабшають, Морок стає сильнішим, а значить чекати більше не можна. Злата обережно стиснула кулон у долоні, ніби шукаючи в ньому підтримку. Вона вже знала — цей бій доведеться прийняти. І, швидше за все, сам на сам.

Зранку дівчина тихо підвелась із ліжка. Арсен спав міцно, навіть не ворухнувся, коли вона обережно торкнулася його чола й пошепки спрямувала на нього захисне закляття. Кулон у неї на шиї ледь теплішав, підтверджуючи, що чари спрацювали. Вона ще мить постояла поруч, вдивляючись у його обличчя, ніби намагаючись запам’ятати кожну рису. Потім тихо вийшла з квартири, залишивши на холодильнику невелику записку.

Злата їхала додому, вдивляючись у ранкове місто крізь вікно таксі Сьогодні вона вирішила поставити крапку своїм страхам і назавжди покінчити з Мороком. Якщо вийде, звісно. Ця думка ковзнула холодком по спині, але вона не дозволила собі відступити.

Вдома дівчина одразу поставила чайник і заварила трав’яний чай. Пара від чашки піднімалась тонкими завитками, ніби повторюючи хаос її думок. Злата сіла за стіл і почала обдумувати свої подальші дії. Їй потрібно бути готовою до всього. Провидиця не дарма залишила їй ті амулети — кожен із них мав своє призначення. Просто Злата ще не до кінця розуміла, як саме вони працюють.

Дівчина дістала згорток із тканини й розклала його перед собою. Там був вузлик із засушеними травами, маленьке дзеркальце і старий ключ. Кожна річ здавалася звичайною, але від кожної йшло ледь відчутне тепло. Злата провела пальцями по амулетах, прислухаючись до відчуттів. Саме тому дівчина наважилась скористатися силою знаходити втрачене.

Все зробила так, як було записано в бабусиному щоденнику. Без імпровізацій та поспіху. Дівчина запалила свічку, розтерла між пальцями полин, стискаючи ключ у долоні, і тихо промовила слова закляття. Полум’я свічки затремтіло, витягнулося тонкою ниткою, а повітря навколо стало важким і густим.

І тоді прийшло видіння. Спершу розмиті тіні. Потім обриси дерев. Туман. Галявина. Вона стояла на межі двох світів —там, де Темнолісся майже торкалося звичайної реальності. Місце виглядало знайомим. Настільки, що серце болісно стиснулося.

Я вже була тут… 

Видіння стало чіткішим. Вона ніби дивилась власними очима, але крізь спогад. Погляд впав на величезну камʼяну брилу, що нагадувала їй вівтар. Вона обвела поглядом вівтар, уважно вивчаючи кожну тріщину, кожен вигин каменю. І тільки зараз помітила — у бічній частині брили, майже приховане мохом і часом, виднілося вузьке заглиблення. Форма була знайомою — нагадувала отвір для ключа. Злата завмерла.

 То ось що ти відчиняєш… Цікаво, що ж там.

Видіння урвалося так само раптово, як і з’явилось. Полум’я свічки згасло, залишивши після себе тонку цівку диму. Злата полегшено усміхнулась. Вона знала — це і є потрібне місце.

Арсен прокинувся і майже одразу відчув, що щось не так. Квартира була надто тихою. Він повернув голову до подушки поруч — Злати не було. Серце неприємно стиснулося. Він різко підвівся, відчуваючи, як тривога хвилею накочує зсередини. Хлопець розумів, що вчора був надто різкий та емоційний. Деякі слова досі різали пам’ять. Сьогодні він планував згладити свою провину і приготувати дівчині смачний сніданок. Після вчорашньої розмови він чітко зрозумів: як би дивно і нереально все не звучало, Злата казала правду. І тепер вона була в небезпеці. Сподівався, що вона сидить на кухні і п'є каву, проте там було порожньо. Це його збентежило. Тоді хлопець побачив записку на холодильнику, написану дрібними рівними літерами.

— Вона поїхала, щоб я не зупинив її… — тихо прошепотів він сам до себе. — Щоб уберегти мене від темряви… О мила, ти навіть не уявляєш, що я відчуваю до тебе. Я не дозволю тобі залишитися сам на сам з небезпекою.

Арсен нервово почав крокувати кімнатою, стискаючи в руках записку, яку вона залишила. Папір уже був зім’ятий на згинах від того, як сильно він його тримав. Він знову перечитав рядки, хоча вже знав їх напам’ять.

«Арсене, я дякую тобі за розуміння і підтримку. Ти — найкраще, що сталося зі мною у цьому житті. Але зараз це мій шлях і я маю боротися сама. Я впевнена, що у мене все вийде і обіцяю, що ми таки підемо на справжнє побачення. Цілую».