Розділ 53. Щоденник

Злата зачинила двері, і Арсен залишився сам наодинці зі своїми думками. Йому було так добре поруч із нею — затишно, спокійно. Їх розмови, погляди, поцілунки зводили його з розуму. Він справді щасливчик… Його життя після тієї аварії перевернулося на триста шістдесят градусів. Вона пішла, а він уже сумує, як якийсь закоханий хлопчисько.

Прибравши тарілки зі столу, Арсен вирішив заправити ліжко у спальні. Він добре знав: якщо цього не зробить — пролежить у ньому цілий день, а це точно не найкраща ідея. Хлопець поправив ковдру, розгладив простирадло і взявся перекладати подушки. І саме тоді помітив щось біле, що визирало з-під однієї з них. Блокнот. Невеликий, акуратний, із ніжними рожевими трояндами на обкладинці.

— Виглядає як дівчачий щоденник… Мабуть Злата з тих дівчат, що люблять усе записувати — тихо пробурмотів він, сам не знаючи чому усміхнувшись.

Арсен узяв блокнот до рук і машинально відкрив його. На сторінці лежали рівні, акуратні рядки. Угорі стояла дата — він звернув увагу, що записи розпочаті рік тому.

Некрасиво читати чужі думки. Особливо її думки.

Хлопець уже хотів закрити його. Та раптом погляд зачепився за знайоме слово. Його ім’я. Арсен завмер. Він ще раз подивився на сторінку, ніби переконуючись, що не помилився.

«Арсен…»

Серце неспокійно вдарило в груди. Цікавість повільно, але впевнено перемагала здоровий глузд. Усередині щось тривожно ворухнулося — відчуття, ніби він зараз доторкнеться до чогось, що змінить усе. І він здався. Не витримав і почав швидко читати. Спочатку його губи скривилися у ледь помітній усмішці.

«Сьогодні  ми з Арсеном будемо святкувати його день народження. Він запросив мене додому і я чекаю цього вечора з нетерпінням. Вирішила подарувати йому вінілову платівку, бо він дуже любить музику. І чашку, яку зробила сама, хай пʼє свою улюблену каву — чорну, як його душа…»

Він хмикнув і відкрив рота від здивування.

— Ми? — тихо пробурмотів він. — Оце новини… Платівку мені подарували друзі, правда важко згадати хто саме, то ще було давно. Що за дурниці? Але ця фраза про каву... це ж я так постійно говорю.

В пам’яті постала розбита чорна чашка яку він знайшов за диваном місяць тому. Збіг? Трохи роздратовано він перегорнув сторінку. Рядки ставали емоційнішими, глибшими. У них було стільки тепла, стільки деталей — його звички, жарти, навіть фрази, які він іноді казав. Деякі з них відгукнулися дивним відчуттям знайомості, хоча він був певен — такого бути не могло.

— Це якісь фантазії божевільної… — прошепотів він, але вже без колишньої впевненості.

Але продовжив читати далі.

«Арсен не знає хто я. Він не в курсі, що я біла відьма. Але і він не той за кого себе видає. Він оберігає мене, тому не хоче, щоб я знала що носить в собі світло і темряву… Темрява накрила його. Це було дуже страшно. Ті чорні очі, та ненависть що опанувала його, він міг зробити мені боляче. Мені страшно, але не за себе, за нього…»

— Господи, Злато… — видихнув він. — Що ти собі вигадала… Мабуть ти справді божевільна.

«Сьогодні я викликала його батька. Він сказав, що не може втручатись, бо через прокляття не має права допомогти сину. Проте Велемир направив мене до тієї, хто все знає і все бачить. Провидиця сказала, що баланс руйнується. Якщо нічого не зробити — темрява його поглине. Розповіла мені про ритуал і плату —  кохання, пам’ять і забуття. Саме тому я пишу це все тут так детально, бо якщо платою стане забуття, ми можемо втратити один одного, забути все що було. Я боюсь цього, я не знаю як діяти.»

Хлопець насупився. Він уже хотів закрити щоденник. Навіть простягнув руку, щоб захлопнути обкладинку. Але наступний абзац ніби вп’явся йому в очі.

«Ми вирішили провести ритуал. Я боюся. Провидиця попередила, що плата може бути страшною. Найгірше — якщо він втратить пам’ять. Якщо він забуде мене…»

Арсен повільно опустив руку. Серце почало битись швидше. Він відчув, як по спині пробіг холод.

— Це вже занадто… — прошепотів він, але голос звучав глухо. — звучить нереально, божевільно, але здається я починаю цьому вірити. Надто багато питань, надто багато схожості.

Він перегорнув ще кілька сторінок, датованих декілька днів тому.

«Ритуал відбувся. Арсен обрав світло. Він вижив. Але він забув усе. Забув мене. Забув магію. Забув, ким був насправді… і я забула все до моменту смерті бабусі. Я тільки тепер починаю згадувати і складати пазл подій.»

У скронях різко запульсувало. Арсен заплющив очі. І раптом… Темрява. Густий ліс. Холодна ніч. Запах вогню і трав. Він стоїть посеред кола зі свічок. Полум’я коливається, наче живе. Навколо — символи, викладені попелом і полином. Перед ним — Злата. Її руки тремтять, але вона вперто тримає його долоню. Її очі блищать від сліз. Арсен різко підвівся з ліжка, ніби те, що він побачив обпекло його.

«Я тільки уривками згадую деякі подіі. Завдяки цьому щоденнику я знаю хто я і що стало причиною мого забуття. Тепер я знаю, що кохала іншого хлопця, але у мене зараз почуття до Арсена. Що робити? Я на роздоріжжі...

...Тим хлопцем виявився мій Арсен. Я у розпачі. Не можу нічого розповісти йому, бо не хочу ще раз його втратити».

— Нісенітниця… — різко сказав він у порожню кімнату. —  Записки божевільної чи дика реальність?

Він провів здоровою рукою по волоссю і нервово засміявся. Він зробив кілька кроків по кімнаті, намагаючись заспокоїтись. Та погляд сам повернувся до блокнота. На відкритій сторінці залишилися слова.

«Зараз Морок полює на мене, я пізно це зрозуміла, хоч знаки були. Спершу великий чорний птах напав на мене посеред вулиці, потім цей реальний сон, від якого я проснулась з подряпиною на шиї, а тепер він добрався до близьких мені людей —  Арсен потрапив у аварію і я знаю, що це не була випадковість, це було зроблено з допомогою магіі. Він хоче знищити мене, розпочавши робити боляче близьким. Я маю діяти, не можна сидіти склавши руки.»