Розділ 52. Втрачене імʼя

Зранку Злата з Арсеном поснідали, і дівчина швидко зібравшись, сказала, що має справи вдома й мусить заїхати в університет.

— Мені час. Я повернуся після обіду і, обіцяю, приготую щось смачне. А це, повір, великий подвиг, бо я не люблю готувати  — з усмішкою мовила вона, накидаючи куртку.

— Ну якщо так, то я чекатиму, — весело відповів Арсен. — Це звучить інтригуюче.

Злата машинально поклала руку в задню кишеню джинсів, шукаючи купюри на таксі і на її здивування знайшла там пірʼїну. Вона на хвилину задумалася, що може використати її в ритуал, це може допомогти дізнатися бажане. Дівчина вже взялася за ручку дверей, коли він раптом озвався:

— Зачекай. Ти дещо забула.

— Що? — вона напружилась, обертаючись.

Він не відповів словами — просто притягнув її до себе й міцно поцілував.

— Ось це, — тихо сказав Арсен.

Злата засміялася, щоки трохи порожевіли.

— Сподіваюся, день буде таким ж чудовим, як і цей ранок —  мовила дівчина.

Вона ще раз поцілувала його і не озираючись, вибігла з квартири.

Вдома дівчина одразу дістала полин, свічку і витягла з задньої кишені чорну пірʼїнку ворона , яку знайшла в палаті Арсена.

— Тепер точно подіє.  Це ж частина його сутності. Це має бути сильним «інгрідієнтом» —  тихенько захихотіла Злата, підпалюючи свічку.   

Далі підпалила сухий полин. Той затріщав, випускаючи густий гіркуватий дим, який повільно наповнив кімнату різким, терпким запахом. Злата провела димним пучком над пір’їною. Кулон на її шиї почав поступово теплішати. Вона стиснула його в долоні, заплющила очі й чітко промовила:

Втрачене — явись, знайдися.

Всім світам покажися.

Хто про Морока щось знає —

ім’я його називає.

Спершу нічого не сталося. Лише потріскування полину й рівне горіння свічки. А потім повітря в кімнаті ніби здригнулося. Полум’я раптом потемніло, стало великим і синюватим. Дим перестав підійматися вгору — він почав стелитися по підлозі, збираючись у темні клубки. Пір’їна здригнулася. Злата різко розплющила очі. У кімнаті пролунав шепіт, як і минулого разу. Спершу ледь чутний. Потім ще один. І ще. Голоси перепліталися, ніби хтось говорив із різних кутків кімнати, з різних відстаней… навіть з різних часів.

— Морок…

— Той, хто забирає…

— Тсс…

Злата стиснула кулон сильніше.

— Назвіть його! — голос її здригнувся, але вона не відступила. — Назвіть його справжнє ім’я!

Свічка різко спалахнула. Полум’я витягнулося вгору, ніби його смикнули невидимі руки. Пір’їна почала повільно чорніти, ніби тліти зсередини. Кімнату заповнив холод — густий, липкий, неприродний. Свічка спалахнула білим полум’ям. І раптом кімната зникла.

Злата стояла серед темного лісу. Дерева тут були такі високі, що закривали небо. Повітря пахло сирою землею і холодом. Перед нею на галявині стояли двоє. Юнак у темному плащі  — високий, із різкими рисами обличчя й очима кольору бурштинового вогню. Біля нього — дівчина у світлому одязі. Її волосся спадало сріблястими хвилями, а на шиї сяяв кулон у формі молодого місяця. Її голос лунав, ніби крізь віки.

— Темрява і світло мають існувати разом. Але не поєднуватись у почуттях, це порушить баланс… —  сказала вона.

Юнак усміхнувся гірко.

— Я можу змінитися заради тебе. Ти перша біла відьма, я теж стану світлим. Я відкину ту тінь, що сидить у мені. Тільки скажи, що ти хочеш цього.

— Ти не можеш змінюватися, — відповіла вона. — Ти мусиш прийняти себе. Ти і є темрява. Зупинись поки не пізно. Мені шкода, але наші обов’язки перед Всесвітом вищі за наші почуття. Хтось з нас має обрати здоровий глузд, щоб не порушити баланс. Прощавай.

Картина змінилася. Вогонь. Крики. Ліс, що горів. Люди з факелами. Біла відьма стоїть в колі світла, тримаючи кулон у руках. Той самий юнак протискався крізь натовп і простягнув до неї руку.

— Йди зі мною. Я врятую тебе.

Вона похитала головою.

— Вже пізно, Миродаре. Я не дозволю темряві поглинути світ. Навіть, якщо люблю тебе.

Юнак закричав — і цей крик перетворився на рев бурі. Тіні навколо нього почали рости, скручуватися, обплітати його тіло. Його очі згасли, залишивши тільки чорну порожнечу. Невідомий голос лунав звідусіль.

— Він зрікся свого імені.

Бо ім’я тримає душу.

Бо ім’я пам’ятає світло.

І тепер всі знають його як Морок.

Перед Златою з’явився символ — чорний ворон ніби випалений у повітрі. І шепіт нарешті склався в слово:

— Миродар… Той, кого назвали Мороком, колись був хранителем світу тіней. Його сила народжувалася з рівноваги між світами. Але коли він закохався у першу білу відьму, баланс цих світів порушився. І коли він втратив любов, лють та біль втрати знищили його рівновагу, знищили міст між світлом і тінями і змінилось все.

Картини почали розсипатися, ніби скло. Останній голос прошепотів:

— Він боїться не світла, він боїться пам’яті про те, ким був.

Враз стало дуже тихо. Злата різко розплющила очі. Вона знову опинились у своїй кімнаті. Свічка майже догоріла. Полин перетворився на попіл. Злата прошепотіла, ледве чутно:

— Миродар…