Розділ 51. Квартира спогадів

Зайшовши в квартиру Арсена, Злата затамувала подих. Їй все тут здавалося знайомим, наче з старого сну. Пам’ять потрохи підкидала старі спогади. Як вони танцюють посеред кімнати, пʼють каву напівоголені за цим кухонним столом, як Арсен розбиває чорну чашку, яку вона йому подарувала. Дівчина була рада, що ці спогади повертаються, але водночас відштовхнула їх — боялася зруйнувати відчуття теперішнього щастя, яке навшпиньки підкрадалося до неї.

Досить! Хай минуле залишиться в минулому, ми починаємо з чистого акуша. Він не знає ким був і хто я, і йому не варто цього знати. Тільки б швидше добратись до Морока та здолати його, тоді все буде чудово.

—  Злато, проходь. Все в порядку? —  перебив її думки голос Арсена.

— Задумалась трохи, — Злата ледь усміхнулася й зробила крок уперед. — У тебе… затишно.

Арсен хмикнув і знизав плечима.

— Та нічого особливого. Тимчасовий барліг пораненого героя, — пожартував він і обережно зачинив двері. — Проходь у вітальню, я за хвилину повернуся.

Злата пройшла у вітальню й неквапливо почала розглядати речі Арсена. На полиці — кілька рамок із фотографіями: подорожі, усмішки, випадкові миті, зловлені між «до» і «після». Книги з помітками на полях, загнуті сторінки, старі закладки. Вона провела пальцями по корінцях, а потім її погляд зупинився на вініловому програвачі.

Злата підійшла ближче, дістала платівку з жовтою обкладинкою, тоді обережно поклала її на диск і опустила голку. Кімнату наповнила вінтажна музика — тепла, трохи шорстка, ніби з іншої епохи.  У грудях у Злати щось тихо защеміло.

Ми вже слухали це. І танцювали під цю пісню, я пам’ятаю цей момент. І ця платівку —  мій подарунок Арсену на день народження.

Мелодія огортала простір, повільно ковзала стінами, лягала на меблі, на спогади, які ще не наважувалися виринути. Злата заплющила очі лише на мить — і їй здалося, що вона бачить їх удвох: сміх, рухи в такт музиці, чиюсь руку на талії. Вона різко вдихнула й розплющила очі.

— Гарний вибір, — озвався Арсен з-за спини. — Не думав, що хтось крім мене любить таку музику.

Злата обернулася й ледь усміхнулася.

— Дуже чуттєва пісня.

— То може потанцюємо? — Арсен підійшов ближче, ледь торкаючись руками до її плечей і талії

— Ти тільки з лікарні виписався з струсом мозку, рука зламана, а ти хочеш вечірку тут влаштувати —засміялась Злата. — Ні, ніяких танців. У тебе постільний режим і я відповідаю за тебе, ти що забув?

— Ти зануда, — розчаровано промовив хлопець і сів на стілець.

— Можливо й так, — усміхнулася вона, — але щоб трохи виправдати твоє розчарування, я можу залишитися у тебе, щоб подбати про пораненого героя, — додала вона делікатно, з жартівливою ноткою, сподіваючись, що він не відмовиться.

Дівчина добре пам’ятала слова провидиці —  не залишатись вночі самій і чітко дотримувалася їх. А ще Злата завжди носила при собі ті речі, що та їй дала, відчуваючи, що це додає сили та захисту.

Арсен підвів на неї погляд.

— Залишишся? — перепитав уже без жартів.

— Так, — тихо відповіла Злата. 

— Тоді я офіційно оголошую цей вечір… — він зробив паузу, — …вечором лінощів.

Платівка тихо потріскувала, музика плинула кімнатою, наче накривала їх ковдрою. Злата підійшла до вікна й прикрила штори. За склом вже згущалися сутінки.

— Лягай, герой, — сказала вона м’яко. — Я зроблю тобі чай.

Арсен слухняно рушив до спальні, але вже з порога обернувся і хитро примружився:

— Знаєш, а за ці дні я вже звик, що ти спиш поруч і це мені дуже подобається. Дивись, бо не захочу нікуди відпускати.

Злата завмерла на мить. Кулон ледь відчутно потеплів.

— Дивись, бо нікуди не захочу йти — відповіла вона, не відводячи погляду.

Як тільки Арсен заснув, дівчина взяла з сумки свій щоденник і записала все, що відбувалося протягом дня, свої думки і тривоги. Після того, як Злата знайшла свої старі записи і зрозуміла всю правду, вирішила що записувати думки це найкращий варіант. А якщо вона знову втратить пам’ять? Що тоді?

Сон наздогнав її швидше, ніж вона думала і дівчина засинаючи сховала щоденник під подушку.