Розділ 50. Пошуки істини

Як тільки Злата опинилася вдома, вона одразу кинулася до бабусиного щоденника. Гортала сторінки одну за одною, вдивляючись у кожен рядок, кожну літеру, ніби боялася пропустити щось життєво важливе. Читала повільно, уважно, повертаючись назад, звіряючи записи між собою. Вона була налаштована рішуче. Тепер — жодних випадковостей. Жодних «потім». Ближче до обіду очі пекли нестерпно. Літери почали зливатися, а в голові гуло.

— Треба зробити перерву. Та й поїсти не завадило б — прошепотіла Злата, заплющуючи очі.

У ту ж мить задзвонив телефон. Вона здригнулася й різко підскочила — серце вдарилося об ребра. Мама. Злата відповіла, намагаючись приховати напругу в голосі. Мама говорила буденно, трохи з сумом: повідомила, що вони з батькоммне зможуть приїхати наступного тижня й затримаються ще максимум на два. І тільки-но дзвінок закінчився, Злата несподівано для себе зраділа. Вперше за весь день. Ця новина підняла її настрій. Тепер вони будуть подалі від неї. Подалі від Мороку. І, значить, у безпеці.

— Так буде краще, — тихо сказала вона сама собі. 

Після швидкого обіду й зігріваючого трав’яного чаю дівчина знову взялася за читання. Сторінка за сторінкою, закляття за закляттям — і поки нічого справді важливого. Лише фрагменти, уривки, повтори. Та вона не здавалася. Запам’ятовувала формулювання, позначала символи, вдумливо вдивлялася в примітки на полях. Навіть те, що здавалося другорядним, могло згодом виявитися ключем.

Злата відчувала: відповідь тут є. Просто вона ще не дійшла до потрібного рядка. Раптом її погляд зупинився на одному абзаці. Він не був виділений ані чорнилом, ані символами — і саме тому чомусь різав око. Златі здалося, що ці рядки приховують більше, ніж здається на перший погляд.

«Якщо доведеться протистояти більшій силі і не знаєш, як здолати її, якщо та сила затьмарює твою — не шукай складного. Сильні речі — у простому».

Злата перечитала ці слова ще раз. І ще.

— У простому… — прошепотіла вона.

Кулон на шиї відгукнувся теплом, майже ледь помітним, але цього вистачило, щоб по спині пробіг холодок. Вона відчула: це не просто фраза. Це підказка. Погляд ковзнув нижче.

«Темряву не можна здолати тільки магією. Її можна лише тимчасово вивести з гри. Ім’я того, з ким борешся, — це шлях до його сутності. Ім’я — це ключ до всього. Воно повертає ідентичність та позбавляє влади. Пам’ятай: твої здібності — повертати втрачене. Кулон — не зброя, а міст. Та без впевненості в собі й чистих намірів навіть істина мовчатиме».

Злата повільно видихнула. Серце забилось частіше. Вона зрозуміла, про що йшлося.

— Отже, не бій, а правда — тихо сказала вона. 

Кулон потеплів сильніше, ніби підтверджуючи: вона на правильному шляху.

Тепер найголовніше і найважче — дізнатися його ім’я.

Злата зачинила двері й опустила фіранки. У квартирі стало напівтемно, лише тьмяне світло з вулиці ковзало по стінах. Вона дістала з шухляди засушений бабусин полин. Свічка спалахнула з першого разу. Полин затлів, і дим піднявся вгору — тонкий, сріблястий, живий. Повітря стало  важчим.

Злата стиснула кулон у долоні. Він був теплий. Вона заплющила очі й прошепотіла, спершу невпевнено, а потім чітко, ніби слова самі лягали на язик:

— Втрачене — явись, знайдися.

Всім світам покажися.

Хто про Морока щось знає —

ім’я його називає.

Полум’я свічки здригнулося. Дим від полину раптом закрутився не вгору, а вбік, ніби хтось невидимий видихнув поруч. У вухах залунало легке дзижчання — не звук, а відлуння. Тоді в повітрі прокотився шепіт різними тембрами та голосами.

— Не моє… — прошепотів чужий голос, глухий, ніби з-під землі.

— Не ім’я… а тінь — говорив інший.

— Не можна .. темрява впадее — сичало щось з кутка.

Злата різко розплющила очі. На стіні, де танцювали тіні від свічки, з’явився силует — розмитий, мов відблиск у воді. Він змінювався, ламався, але щоразу повертався до одного образу: порожнина замість обличчя.

— Назви його, — прошепотіла Злата, стискаючи кулон сильніше. — Назви мені його імʼя.

Шепіт раптом озвався з усіх кутків кімнати. Спершу ледве чутний, він швидко зростав, накочувався хвилями, ніби десятки голосів намагалися заговорити водночас. Полум’я свічки здригнулося й потьмарилось, ніби крізь нього пройшла тінь. Кулон у долоні розжарився так, що стало боляче. Злата здригнулася й мимоволі відпустила його. І в ту ж мить усе стихло. Голоси обірвалися, повітря стало порожнім, глухим. Зв’язок зірвався, наче хтось різко захлопнув двері між світами.

Злата розчаровано зітхнула. Вона хотіла спробувати ще раз — уже обережніше, уважніше… але глянувши на годинник, згадала: їй час до Арсена, в лікарню.

Сили покидали її. Втома накотилася раптово, важкою хвилею.

— Не сьогодні… — прошепотіла вона.

Злата швидко промовила захисне закляття, загасила свічку, впустивши дим у тишу, і, вдягнувшись, вийшла з дому.

Арсен щиро зрадів, коли у палату з великим пакетом їжі зайшла Злата.

— Ти не повіриш, як я радий, що ти прийшла, — сказав він і без жодних церемоній одразу взявся за їжу.

Він жадібно відкусив шматок пирога і розплився в широкій посмішці.

— Я просто страшенно голодний. Годують тут, чесно кажучи, так собі, — буркнув Арсен. — А це… це справжній скарб.

Він глянув на неї з усмішкою.

— Злато, ти просто золотко.

Від цих слів у дівчини по шкірі пробігли мурахи. Вона на мить опустила погляд, намагаючись приховати дивне тепло, що розлилося всередині.

У палату зайшла лікарка. Привіталася, побажала смачного й, кинувши погляд на Арсена, усміхнулася:

— Якщо апетит уже повернувся, то це добрий знак. Ви явно йдете на покращення.

Вона перегорнула кілька сторінок у картці, ніби вагаючись, а тоді підняла очі.

— Я обдумала ваше… досить настирливе прохання продовжити лікування вдома, — мовила вона з ледь помітною усмішкою. — І, здається, погоджуся. Але за однієї умови.