Розділ 48. Чорна пірʼїна

Арсен нервово стукав пальцями по керму автомобіля. Злата не відповідала на дзвінки й не відчиняла двері.

Що коїться з цією дівчиною? — злісно думав він. Думки плутались, наче в тумані, і він не розумів, як знайти вихід.

То вона запрошує на побачення і в останній момент відмовляється. Потім приїздить до мене й тікає. Далі кличе до себе — і знову зникає. Тепер узагалі пропала й ігнорує мене.

Хлопець стиснув кулаки.

Може, вона справді не при собі?

І майже одразу сам собі заперечив:

Але до біса ж приваблива… І манить так, що я нічого не можу з собою вдіяти.

Арсен знову набрав номер. Гудки. Тиша.

— Чорт… — прошипів він і роздратовано жбурнув телефон на пасажирське сидіння збоку.

Завів двигун. Машина повільно рушила з місця. І саме тоді він помітив його. На ліхтарі біля будинку сидів чорний ворон. Нерухомий. Ніби вирізьблений із дерева. Його темні очі пильно стежили за автомобілем, що від’їжджав. Арсен відчув дивне, незрозуміле тремтіння всередині — коротке, майже невловиме.

— До біса це все… — буркнув він, не зводячи погляду з дороги і  збільшуючи швидкість.

Та коли машина зникла за поворотом, ворон повільно розправив крила, каркнув і полетів за автомобілем.

Арсен натиснув на газ сильніше, ніж потрібно. Дорога тягнулася стрічкою світла серед темряви, а думки плуталися, дратували, не давали спокою. У дзеркалі заднього виду щось ворухнулося. Темна тінь — і зникла. Арсен моргнув, списав усе на злість та втому. Але за мить по даху машини щось глухо вдарило. Раз. Другий. Він стиснув кермо. Навколо почав згущуватися туман. Світло фар не розганяло його, а ніби тонуло всередині. Простір звузився, дорога стала чужою, непривітною. І тоді це сталося. Різкий порив повітря — і в салоні опинився ворон. Арсен не розумів, що коїться, всі ж вікна зачинені. Птах з’явився ніби з нізвідки: чорний, великий, з блискучими, майже людськими очима. Крила вдарили по лобовому склу, кігті ковзнули по панелі.

— Забирайся! — вихопилося в хлопця.

Ворон каркнув — низько, глухо, так, що звук ніби пройшов крізь груди. На мить Арсен глянув прямо у його воронячі оченята і тоді відчув дивний холод, наче хтось торкнувся його зсередини. Він відчув, що тіло втрачає контроль. Стає ватне, легке, і йому дико хочеться спати. Руки розтиснулися. Кермо смикнулося вбік. Гальма заверещали, метал скреготнув, машина злетіла з дороги й ударилася об щось тверде. Удар був сильним  — повітря вибило з легень, у вухах задзвеніло, перед очима спалахнули білі плями. Тиша.

Туман  розсіявся так швидко як і зʼявився. Фари ще світили, одна з них миготіла. Арсен лежав, напівпритомний, не в змозі поворухнутися. Ворона в салоні не було. Лише чорна пір’їна лежала на приладовій панелі — ідеально рівна, ніби її поклали навмисно. Десь у темряві пролунало задоволене каркання.

Як тільки Злата вийшла з лісу на узбіччя, вона взяла свій телефон до рук. Годинник показував 19:05.

— От халепа… Я ж не написала Арсену, він чекає мене, — пробурмотіла вона.

На екрані миготіли декілька пропущених дзвінків від нього. Кулон на шиї раптом нагрівся, ніби реагуючи на щось невидиме, але Злата не надала цьому значення. Вона спробувала зателефонувати хлопцю, але той не відповідав.

— Мабуть, образився… — розчаровано подумала дівчина. — Це мало бути справжнє побачення, а я знову його підвела.

Злата зателефонувала ще раз — знову лише мовчазні гудки. У її душу пролізло щось тривожне і слизьке. Вона схопила гарячий кулон і машинально нервово перебирала його пальцями.

«Де ти, Арсене? Чи все з тобою в порядку? Мені щось надто тривожно…» — подумала вона.

І саме в той момент телефон ожив, завібрувавши. На екрані миготіло: «Арсен». Серце Злати пропустило удар. Вона радісно підняла трубку.

— Привіт — лише встигла сказати вона.

— Доброго дня, це Злата? — лунав приємний жіночий голос.

— Так, це я… А ви хто? Де Арсен? — голос тремтів, хоча вона намагалася контролювати себе.

— Вам телефонують з міської лікарні №2. Справа в тому, що Арсен потрапив у аварію, а ваш номер був останнім у списку набраних. Хто він вам і чи зможете приїхати?

Злата затамувала подих. Всередині все опустилося, мов камінь.

— О Боже… Він живий? Це мій хлопець! — вигукнула вона, боячись, що якщо скаже просто «знайомий», з нею не стануть говорити.

— Так, з ним все добре. Обійшлося невеликим струсом мозку і переломом руки, але не більше. Ваш хлопець народився в сорочці — йому дуже пощастило, — заспокоїв голос у трубці.

Злата майже не пам’ятала, як дісталася лікарні. Дорога розтягнулася, мов у поганому сні: миготіли ліхтарі, машини проносилися повз, а в голові звучало лише одне ім’я. Кулон на шиї пульсував теплом, інколи навіть обпікав, ніби попереджав — це не випадковість.

У приймальному відділенні до нудоти пахло ліками. Злата назвала ім’я Арсена, і медсестра кивнула, вказавши на коридор.

— Він у свідомості. Трохи розгублений, але стабільний. Третя палата — сказала вона буденно, ніби йшлося про щось зовсім не страшне.

Злата йшла коридором повільно, боячись побачити його таким. Серце калатало так, що, здавалося, його чують усі довкола. Арсен лежав на ліжку з перебинтованою рукою, блідий, але живий. Коли він побачив її, в його очах майнула тінь полегшення.

— Ти прийшла… — хрипко і з ноткою подиву у голосі мовив він. — Я вже думав, що це все мені сниться.

Злата підійшла ближче, обережно взяла його здорову руку.

— Пробач мене… — прошепотіла вона. — Я не встигла написати, що не прийду. Це моя вина.

— Не вибачайся, ти не винна. Головне, що ти тут і я не відкинув копита — намагався пожартувати хлопець.

Вона кивнула, намагаючись усміхнутися, але саме тоді її погляд ковзнув нижче — до підлоги біля ліжка. Там, між білою плиткою й тінню від тумбочки, лежало щось чорне. Це було ідеально рівне та блискуче перо ворона.