Розділ 47. Та, що все бачить і знає

Адреси не було. Лише кілька рядків у її щоденнику про те, як знайти провидицю. Злата не гаяла часу. Вона швидко вдяглася, кинула в рюкзак найнеобхідніше й майже бігом вийшла з дому, не озираючись. Думати означало сумніватися, а сумніви зараз були небезпечні.

Таксі довезло її до краю лісу. Далі — ніяких доріг. Злата розплатилася, зачинила дверцята й залишилася сама. Машина швидко зникла, і тиша накрила простір, густа й насторожена. Вона пішла узбіччям, а потім звернула з дороги й углиб лісу. Дерева стояли щільно, змикаючись кронами так, що світло пробивалося лише клаптями. Повітря стало прохолоднішим, важчим. З кожним кроком тривога стискала груди дедалі сильніше. І все ж… Їй здалося, що вона пам’ятає цей шлях. Ноги самі обирали напрямок, ніби вже ходили тут раніше. 

Коли вона вийшла до старого дуба, серце пропустило удар. Величезний, перекручений, він ріс серед скель, мов укорінений у самій землі. Каміння навколо було гладке, ніби його століттями торкалися руки. Злата швидко зрозуміла, що це саме те місце. Вона глибоко вдихнула й, не дозволяючи собі зупинитися, зробила крок уперед.

Опинившись у приміщенні, де жила провидиця, Злата зупинилася на порозі. Одразу відчула запах сушених трав та ладану  — знайомий до болю. Він накрив її миттєво, без попередження, мов хвиля. Злата заплющила очі, і світ хитнувся. Спогади прорвалися різко, не питаючи дозволу. Ліс. Вогонь, що вже догорає. Земля під спиною — холодна, волога.

Поруч хтось лежить. Хлопець. Це точно Арсен. Вона хоче піднятися і підійти до нього, проте тіло не піддається.  Дівчина знає це з першої секунди, ще до того, як бачить його обличчя. Він непритомний та блідий. Це мабуть після ритуалу. Картинки накладаються одна на одну, складаючись у цілісну, страшну мозаїку. Хрускіт гілок. Кроки. Чоловіча постать, що з’являється з темряви. Він піднімає її легко, закидає собі на плечі. Світ гойдається, розпливається. Вона не бачить чітко обличчя цього чоловіка, але впізнає його. Це Велемир — батько Арсена. Той самий чоловік зі снів. Вона пам’ятає його погляд — зосереджений, холодний і впевнений, наче він точно знав, що робить.

Злата різко вдихнула. Наступний образ був теплішим. Ця хатина. Світло свічок і жінка, що схиляється над нею. Провидиця. Вона торкається її чола, поїть гіркими настоями, щось шепоче — не закляття, радше заспокійливі слова. Її руки теплі. Злата розплющила очі. Вона була тут уже колись і не один день.

— То ось де я була весь цей час — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце б’ється швидше, а порожнеча яка була в ній ці місяці поступово починає заповнюватися. Це місце не було чужим. Воно було викресленим із пам’яті і тепер поверталося.

Образ провидиці з минулого повільно згас перед її очима — і на його місці постав реальний. Злата моргнула, повертаючись у теперішній момент, і побачила Аміну. Вона стояла навпроти — та сама жінка в сірому. Спокійна, зібрана  і з поглядом людини, яка знає більше, ніж скаже вголос. У зморшках біля очей не було ані суворості, ані жалю — лише досвід. Це була та, що якось не дала їй померти і вона  підкаже, як зараз діяти далі.

— Я чекала на тебе, — мовила Аміна з теплою усмішкою.

— Я все згадала, уявляєте? — щасливо, майже по-дитячому защебетала Злата, на радощах забувши привітатись.

Аміна кивнула, ніби чула це ще до того, як Злата промовила слова.

— Я знаю, дитинко. І я рада, що твої забуті спогади повернулися. Ти заслуговуєш на це. Я бачила, як ти мучилася тією невідомістю, з якою тобі довелося жити.

Вона на мить замовкла, уважно вдивляючись у Злату — не співчутливо, а зважуючи.

— Але тепер постає інше питання.

У хатині стало тихіше.

— Чи готова ти жити з тим, що згадала?

Слова повисли між ними, важкі й незворотні. Злата відчула, як радість поволі відступає, поступаючись місцем усвідомленню: повернена пам’ять — це не лише відповідь. Це тягар. І вибір.

— Я готова, — сказала Злата і підвела погляд. — Хіба я не маю на це права?

— Маєш, звичайно, — кивнула Аміна. — Але пам’ятай: правда рідко буває лагідною. Вона може боліти. Може змінювати життя так, що вороття не буде. Це завжди вибір. Бо коли не знаєш — жити легше. Але й значно нудніше, правда ж?

Аміна говорила легко, майже жартома, та Злата відчула, як у грудях з’являється неспокій.

— Можливо… — повільно відповіла вона. — Але я хотіла знати, що сталося. І тепер, коли правда повернулася, все нарешті стає на свої місця.

Злата ковтнула повітря.

— Дякую вам за те, що доглядали мене, поки я була ослаблена. Але є одне, чого я не розумію.

Вона підняла очі.

— Чому батько Арсена приніс мене сюди, до вас, а не свого сина? Я чітко пам’ятаю, як він підійшов до мене. Чи це було лише марення?

Аміна дивилася на неї кілька секунд мовчки, ніби зважувала, скільки можна сказати.

— Це очевидно, дівчинко, — нарешті промовила вона. — Він спершу рятував тебе, а тоді його.

Злата завмерла.

— Арсен обрав світло, — продовжила Аміна. — І після ритуалу він заплатив ціну. Він забув усе, що було пов’язане з магією. Темна сторона покинула його. Але світло в ньому не згасло. Воно й досі жевріє, навіть якщо він цього не усвідомлює.

Злата слухала, не дихаючи.

— Його вибір зробив його непомітним. Невидимим для темряви, отже йому нічого не загрожувало. — Аміна нахилилася ближче. — А от ти… — Вона замовкла. — Ти — інша річ.

Кулон на шиї Злати відгукнувся теплом, майже болісним.

— А що я? — голос Злати затремтів, хоч вона намагалася цього не показати. — І від кого мене рятував Велемир?

Аміна більше не усміхалася.

— Від того самого, від кого ти тікаєш і зараз, — сказала вона тихо. — Від того, через кого ти взагалі опинилася тут. Він — те, що знаходить тих, хто бачить більше, ніж дозволено. Тих, хто стоїть між світлом і темрявою — і не належить жодному з них до кінця.

Вона повільно вимовила ім’я, ніби заклинання — або застереження: