Розділ 46. Рішення діяти

Злата, поснідавши, повернулася до кімнати й відчинила вікно, впускаючи свіже ранкове повітря. Щойно шибка прочинилася, вона почула різкий, чужий звук крил. Вона не встигла зреагувати, як чорний птах стрімко залетів у кімнату. Він був більший за звичайних воронів — із неприродно довгими крилами й блискучими, майже розумними очима. Птах зробив коло під стелею й різко сів на спинку крісла.

Це був той самий ворон.Той, що напав на неї на вулиці. Той, із її найгіршого кошмару.

— Гей… — прошепотіла Злата, відступаючи на крок. — Забирайся геть.

Ворон не злякався. Не заметушився. Він просто дивився — прямо, уважно, ніби знав її. Кулон у формі місяця раптом став нестерпно гарячим. Злата машинально схопилася за шию — і знову відчула легке печіння там, де була подряпина. Страх накрив її повністю. Вона стояла, мов укопана, боячись навіть дихати.

Птах нахилив голову. А потім видав звук, який зовсім не був пташиним.

— Кулон… — пролунало хрипко, ніби крізь зламане горло.

Серце Злати загупало так голосно, що здавалося — ще трохи, і воно вирветься з грудей. Повітря в кімнаті стало густим, важким. Вона стояла біля ліжка, тож, не роздумуючи, схопила подушку й жбурнула її в птаха. Ворон глухо каркнув, зірвався з місця, кілька разів покружляв під стелею — і, на її здивування, вилетів у відчинене вікно. Злата довго дивилася йому вслід, не наважуючись поворухнутися. 

І тоді спогад накрив її раптово, різко. Бабусина хатина — тиха, порожня після смерті. Запах старого дерева й сушених трав. І цей самий птах на підвіконні. Той самий погляд — уважний, знаючий. Це була не уява. Не страх. Вона впізнала його. Це справді він. Злата зрозуміла: треба діяти. Інакше все закінчиться погано. Відчуття небезпеки було надто чітким, надто реальним.

Я маю силу. Я не така беззахисна, — майнула думка. Магія проти магії — єдине, що може мене врятувати.

Вона витягла зі шухляди бабусин зошит. Пожовклі сторінки пахли часом, травами й чимось знайомим, майже рідним. Злата гортала його, поки не натрапила на розділ, підкреслений нерівною рукою — про захисні закляття. Руки тремтіли, коли вона поставила на стіл свічку й запалила ґніт. Полум’я здригнулося, ніби вагалося, чи варто горіти. Кімнату наповнило м’яке, живе світло.

Злата дістала пучок полину. Сухий, ламкий — вона машинально поклала його до сумки в бабусиній хатині після похорону, навіть не усвідомлюючи навіщо.Дівчина підпалила траву. Дим піднявся густий, гіркий. Злата закашлялася, сльози виступили на очах, але вона не загасила полин. Заплющила очі й, тримаючи дим над свічкою, прошепотіла — спершу невпевнено, а тоді чітко:

— Свічка дає світло.

Дим дає захист.

Трава оберігає —

від того, хто знає…

і від того, хто не знає.

Полум’я раптом вирівнялося. Дим перестав клубочитися й поплив рівно, уздовж стін, ніби окреслюючи межу. Злата відчула легкий тиск у грудях — не біль, радше попередження. Кулон на шиї ледь помітно потеплів.

— Спрацювало… — прошепотіла вона. — Але часу мало. Одна доба.

Злата сиділа на ліжку, загорнувшись у плед, і дивилася на свічку, що догорала. Полум’я було меншим, але трималося — вперто, як і вона сама. Вона не плекала ілюзій. Цей ритуал — не перемога. Навіть не бій. Це перепочинок. Морок не зник. Вона відчувала це інстинктивно — так само чітко, як відчувають чужий погляд у спину. Він десь поруч. Чекає. Не поспішає.

Злата відкрила свій щоденник і повільно перечитувала рядки, які раніше ковзали повз свідомість. Тепер кожне слово мало вагу. Її погляд зупинився на реченні про провидицю.

— Якщо хтось і знає, що робити… — прошепотіла Злата, — то це вона.

Рішення визріло несподівано спокійно та без паніки, без істерики. Лише тверде усвідомлення: чекати — означає програти. Поки захист тримається — вона в безпеці. Поки Морок не може дістатися її напряму. Це її вікно можливостей.

— Я не знаю, як з тобою боротися, — тихо сказала вона в порожню кімнату. — Але я дізнаюся.

Злата зачинила щоденник і притисла його до грудей. Кулон знову відгукнувся теплом. Слід діяти негайно.

Я знайду провидицю.