Розділ 45. Ідеальний ранок

Арсена розбудив чийсь монотонний голос. Він розплющив очі й кілька секунд не міг зрозуміти, де перебуває. З екрана великого телевізора лунали ранкові новини. Кімната була світлою й стильною — сіро-білі стіни, багато зелених вазонів на підвіконнях і полицях. На стінах висіли картини Моне, точніше їхні репродукції. Було видно: інтер’єр створював хтось із тонким відчуттям краси.

Арсен перевів погляд униз і завмер. Рудоволоса красуня міцно спала, притулившись до нього. Вона лежала на його грудях, носом уткнувшись у його сорочку, а її рука беззахисно ковзала по його боці. Її подих був теплий і рівний.

«Вчора ми заснули на дивані під час фільму…» — згадав Арсен, переводячи погляд то на Злату, то на келихи на столику, до яких так і не доторкнулися. Годинник на стіні тихо клацнув і показав восьму ранку.

«Чорт… я запізнююсь на роботу.» — майнула думка.

Він тихо видихнув, боячись навіть поворухнутися. Зараз важливішим за роботу здавалося лише одне — не розбудити її. Обережно дістав телефон і написав коротке повідомлення шефу:

«Привіт, Сергію. Сьогодні приїду пізніше, маю деякі справи.»

Натиснув «надіслати» й поклав телефон екраном донизу. Робота зачекає, а цей ранок особливий. Раптом Злата заворушилася. Її пальці мимоволі стиснули тканину його сорочки, ніби вона боялася, що він зникне. Арсен завмер, стежачи за її рухами. Вона повільно розплющила очі. Кілька секунд дивилася на нього мовчки — сонна, розгублена, з розпатланим рудим волоссям і ледь припухлими від сну губами.

— Привіт… — посміхнувшись, тихо сказала вона.

— Добрий ранок, сонько — усміхнувся Арсен.

Злата раптом напружилась і різко сіла, озираючись довкола.

— Ой… Ми що… заснули?

— Так, — спокійно відповів він. — Десь на середині фільму.

Вона почервоніла.

— Пробач… Я, мабуть, виглядала не дуже.

— Навпаки, — сказав він щиро. — Ти виглядала дуже навіть привабливо.

Злата ще більше зашарілася й тихо запитала:

— Ти вже давно не спиш?

— Кілька хвилин, — усміхнувся Арсен. — Не хотів тебе будити.

— Тоді… може, кави? — несміливо запропонувала Злата, поправляючи волосся. Ранок почався чудово. Вона почувалася в безпеці: спала добре, без кошмарів, і прокинулася в обіймах людини, яка їй явно дуже подобалася.

— Те що треба. Можна знову похазяйнувати на кухні?

—  Звичайно можна. Але я тобі доможу — вона засміялася й пішла на кухню. Арсен ішов за нею, спостерігаючи, як вона рухається — ще трохи сонна, з босими ногами по холодній підлозі. Це було так мило.

— Ти любиш каву з молоком чи без? — запитала вона наливаючи воду у чайник

— Тільки не з молоком. Кава має бути чорна як моя душа - пожартував Арсен.

Злата на секунду заціпеніла з чайником у руках. Ця фраза здалася їй знайомою — до болю знайомою. Вона була впевнена: вона вже чула її раніше. Але де саме — згадати не могла. Чайник тихо зашипів, повертаючи її в реальність. Арсен помітив, що Злата задумалася й ніби полетіла у свій внутрішній світ. Закінчивши робити сендвіч, він підійшов до неї й обережно обійняв за плечі. Вона здригнулася, підвела на нього свої блакитні очі й тихо сказала:

— У мене дежавю. Таке відчуття, ніби хтось уже казав мені цю фразу… але я не пам’ятаю хто і коли.

— Це ж просто жарт, — м’яко відповів Арсен. — І навіть не дуже вдалий. Не бери це до голови. Я впевнений, твоя пам’ять обов’язково повернеться. Навіть якщо ти вже згадуєш такі дрібниці — це прогрес. Просто не поспішай події, гаразд?

Злата кивнула, паралельно ставлячи чашки з кавою на стіл.

— Так, я знаю. Ти правий. Просто мене дуже тригерить те, що я не пам’ятаю кілька місяців свого життя. Мама хоче записати мене до психолога, але я не впевнена, що це хороша ідея.

— Ти просто боїшся відкритися чужій людині, — спокійно сказав Арсен. — Це нормально.

Злата задумливо дивилася на пару, що підіймалася з чашки, й раптом засміялася.

— Розмови з тобою заспокоюють мене більше, повір.

— Тоді, може, записати тебе не до психолога, а до мене на справжній сеанс? — усміхнувся Арсен, уже відверто фліртуючи.

— І що це за сеанс? — примружилася вона.

— Побачення, — без вагань відповів він. — Як щодо сьогодні? Я заїду по тебе після роботи.

Злата підняла на нього погляд. У цьому питанні не було тиску — лише тепле запрошення й трохи нетерплячого очікування. Вона відчула, як усередині знову з’являється те саме відчуття — легке, хвилююче.

— Гаразд, — сказала вона після короткої паузи й усміхнулася. — Буду чекати нової зустрічі.

— А мені вже час, робота чекає, — мовив хлопець, нашвидкуруч досьорбуючи каву.

Він нахилився й поцілував її в щоку. Злата на секунду заплющила очі, ніби хотіла зберегти це відчуття довше, ніж дозволяла мить.

— До вечора, — гукнув Арсен уже з коридору й поспіхом вийшов з квартири.

Злата ще кілька секунд сиділа нерухомо, слухаючи, як за дверима стихають його кроки. На губах трималася усмішка, а всередині було тепло й світло — рідкісний стан, який вона боялася сполохати.

Вона обхопила чашку обома руками, вдихаючи аромат кави, і дозволила собі просто чекати. Чекати вечора. Чекати його.

Та минуло лише кілька хвилин — і щось змінилося. Тепло повільно відступило, ніби хтось прочинив вікно в середині грудей. Замість нього з’явилося знайоме, тривожне відчуття — тонке, майже непомітне, але настирливе. Наче тінь, що ковзнула по стіні. Злата насупилась, намагаючись зрозуміти причину. Усе було добре. Занадто добре. І саме це лякало найбільше. Вона машинально торкнулася щоки — там, де ще кілька хвилин тому був його поцілунок — і прошепотіла майже беззвучно:

— Чому мені знову так неспокійно?

Злата навіть не підозрювала, що зустріч, якої вона так чекала ввечері не відбудеться.