Розділ 44. Страх та спокій

Злата цілий день була як на голках. Не той нервовий стан, що минає після сну чи гарячого душу. Навпаки такий, що не відпускає ні на хвилину —  глибокий, липкий, осідав у кожній клітині тіла. Вперше в житті вона боялася по-справжньому. Боялася засинати — бо знала, хто приходить у сни. Боялася тиші, бо у ній чулося щось зайве. І темряви — навіть тієї, що ховалася в кутках кімнати серед білого дня.

А ще їй дико хотілося спати. Тому вона рятувала себе кавою. Пила чашку за чашкою, вливала в себе поспіхом гіркий та міцний чорний напій — аби тільки не заснути. Серце билося швидше, руки тремтіли, але Злата вважала це меншою бідою, ніж знову опинитися в тому лісі. Вийти з дому вона теж не наважувалася. Та й залишатися самій було нестерпно.

Додало тривоги й те, що батьки поїхали у відрядження майже на тиждень. Квартира, ще вчора звична й затишна, раптом стала надто великою та порожньою. Кожен звук здавався чужим. Їй спало на думку запросити когось пожити з нею кілька днів. Просто щоб хтось був. Щоб уночі хтось дихав у сусідній кімнаті, вмикав світло, ходив на кухню. Довго не думаючи, дівчина подзвонила Даринці.

Подруга відмовилася одразу радісним, безтурботним голосом. Вони з друзями їхали на дачу до одногрупника Стаса — музика, алкоголь, нічні купання, повна свобода, поки дорослі не контролюють кожен крок. Даринка покликала Злату з собою, проте Златі зараз було не до вечірок.

— Ні, — сказала вона після паузи. — Я, мабуть, залишусь вдома,  не дуже добре почуваюсь. Зустрінемось після вихідних. Гарно проведи час, думаю буде весело.

Поклавши слухавку, Злата ще довго сиділа, втупившись в одну точку. Вона відчула себе такою самотньою — не тому, що нікого не було поруч, а тому, що ніхто не міг зрозуміти, чому їй так страшно і вона не могла нікому розповісти. Хіба йому, але чи варто?

Їй навіть спало на думку подзвонити Арсену, почути його голос, але вона одразу відкинула цю ідею. Вона ще не була готова розповісти йому всю правду, і ще сама до кінця не розуміла, з чим має справу і як діяти далі. А він точно буде хотіти пояснень з вчорашнього вечора. Дівчина знову торкнулася кулона, той мовчав, не реагував і не давав знаки.

«Щось не так —  подумала Злата —  у щоденнику чітко пише, що кулон своїм теплом і сяйвом робить мою магію сильнішою, а тепер він мовчить».

Після того як Дарина відмовилася залишитись у неї, Злата розгубилась. Вона не знала, що робити далі. Страх повільно поїдав її зсередини, заповнював думки, і це лякало навіть більше, ніж нічні кошмари. Це було відчуття постійної напруги, ніби щось невидиме стояло зовсім поруч і чекало слушного моменту. Саме в цю мить телефон тихо завібрував. Це було повідомлення від Арсена.

«Привіт. Ти в порядку? Не знаю, що у тебе відбувається, але знай, що я поруч. Якщо захочеш поговорити, вислухаю. Обіцяю, цього разу тікати не доведеться — я буду вдягнений.»

Злата перечитала текст кілька разів. Вперше за весь день вона усміхнулася, а на серці стало трохи легше, ніби хтось обережно відчинив вікно й впустив повітря. Вона глибоко зітхнула й набрала відповідь.

«Привіт. Дякую за турботу, це справді мило. Я боялася, що після вчорашнього ти подумаєш, що я божевільна. Я обов’язково все тобі розповім, просто мені потрібен трохи час. І… щодо рушника — тобі личить 😉».

Натиснувши «надіслати», Злата притисла телефон до грудей. Страх нікуди не зник, але тепер поруч з ним з’явилось щось інше — крихітне, тепле відчуття надії. Відповідь не забарилась:

«Ну якщо так, тоді на наступне побачення прихоплю рушник.😉 А якщо серйозно, я не змушуватиму тебе нічого пояснювати, поки ти не захочеш розповісти все сама. Але, можливо, я можу чимось тобі допомогти ?»

Злата мовчала хвилину і думала, що написати. Тоді наважилась і пальці впевнено та швидко набрали текст:

«Можеш приїхати до мене? Просто посидимо, подивимося фільм. Мені трохи лячно бути вдома одній, я б зараз не відмовилась від дружньої компанії».

Арсен відповів в ту ж секунду:

«Буду за 15 хвилин». 

Справді, рівно за пʼятнадцять хвилин до будинку Злати підʼїхав чорний автомобіль. З нього вийшов високий темноволосий хлопець з рюкзаком на одному плечі та паперовим пакетом у руці. Арсен швидко підійшов до дверей і натиснув кнопку домофона. Злата пішла відчиняти, на секунду затримавши погляд перед дзеркалом у коридорі. Вона виглядала трохи стомленою через свій внутрішній страх, але загалом, була дуже милою у своїй домашній піжамі  білого кольору та пухнастих хатних капцях.

— Привіт, — тихо сказав хлопець і усміхнувся.

— Привіт. Дякую, що приїхав. Мені сьогодні дуже потрібна компанія. — відповіла Злата, відступаючи, щоб впустити всередину

Арсен зайшов, зняв куртку й поставив пакет на тумбочку.

— Я не міг не приїхати. Не знав, що саме ти любиш, — знизав плечима. — Тому тут попкорн, шоколад, трохи фруктів, сир  і… — він дістав пляшку вина, — чомусь подумав, що тобі таке сподобається.

— Ти ідеальний гість, — засміялась Злата і додала, — Це, до речі, моє улюблене.

Арсен подумав, що йому дуже подобається цей сміх  — легкий, щирий. Він здався Арсенові знайомим, майже рідним, ніби він чув його вже сотні разів у снах чи спогадах, яких не міг пригадати. Хлопець не міг відірвати від неї погляду. Йому дико хотілося притягнути її до себе, відчути тепло її тіла й міцно поцілувати. Він вдивлявся в її блакитні очі й просто тонув у них, розчинявся, забуваючи, де він і навіщо прийшов.

— Арсене? — голос Злати прорвався крізь його думки. — Ти мене чуєш?

— А? — він кліпнув, ніби повертаючись у реальність. — Ой, вибач… трохи задумався.

— Я питала який фільм вмикати. Ти любиш комедії? 

— Обери ти,  — відповів Арсен. — Довірюсь твоєму вибору.

Поки Злата шукала комедію, Арсен вирішив трохи похазяйнувати. Йому було тут дуже затишно й комфортно — чи то через те, що вони були тільки вдвох, чи то через його гарний настрій. Хлопець пройшов на кухню, помив фрукти й нарізав сир.