Розділ 43. Правда або дія

Злата кілька секунд мовчки дивилась на нього, нервово кліпаючи, ніби намагаючись переконатися, що це не помилка і не чийсь жорстокий жарт. Усвідомлення накрило різко — і від того стало важко дихати.

— Зайдеш? — обережно запитав Арсен. — Щось сталося? Ти в порядку?

Дівчина сіпнулась, ніби прокинувшись.

— Я… я, мабуть, пізніше все поясню, — тихо пробелькотіла вона. — Вибач… мені потрібен час.

І не чекаючи відповіді, різко розвернулась та побігла сходами вниз.

— Злато, зачекай! Ти куди? — крикнув Арсен і зробив крок уперед, але тут же зупинився, згадавши, що на ньому лише рушник. Ідея бігти напівголим за дівчиною серед вечора була, м’яко кажучи, сумнівною.

— Бляха… —  вихопилось у хлопця. Він роздратовано грюкнув дверима.

А тим часом Злата, захекана й у сльозах, уже сідала в таксі, тремтячими губами називаючи водієві адресу. Вона тікала не від Арсена, а від правди, яка наздогнала її надто швидко. Дівчина не помітила, як з темного куща біля будинку щось зрушилося. Повітря здригнулося від різкого змаху крил — і в ніч злетів чорний птах. Він зробив коло над двором, розрізаючи тишу важким карканням, і на мить затримався у світлі ліхтаря.

Злата їхала в таксі, дивлячись у вікно. Перед очима миготіли інші автомобілі, будинки, випадкові незнайомі перехожі. Світ рухався, поспішав, жив — а дівчина ніби випала з нього. Вона не помічала нічого навколо. Її думки летіли хаотично, наштовхуючись одна на одну, плутаючись у здогадках.

“Яка ж я дурепа… Чому я втекла? Навіщо? Треба було зайти. Просто зайти й спокійно розповісти все, що знаю. Ми ж дорослі люди. Він би зрозумів. Напевно. А якщо ні? Якщо насміхався б? Якщо подумав би, що я божевільна? Він же нічого не пам’ятає… Як так сталося, що це саме він той самий Арсен? Я не була готова до цього, не очікувала побачити його. Виходить, наше кохання з минулого знову звело нас разом. І, можливо, це почуття сильніше за будь-які чари. Сильніше за магію. Сильніше за забуття.”

—  А якщо це не він? — всередині раптово ворухнулася тривожна думка. Та Злата майже одразу знайшла відповідь сама собі.

"Ні. Це точно він. Кулон на його шиї — той самий. Він не міг бути випадковістю. Саме про нього я писала у щоденнику ще до втрати пам’яті."

Вона заплющила очі й важко зітхнула.

— Ах… яке ж у нього тіло… — зрадливо промайнула грішна думка, і перед очима знову виник образ Арсена, що стояв у дверях, загорнутий лише в рушник. Злата тихо усміхнулася крізь сум. Навіть серед страху, сумнівів і таємниць її серце вже зробило свій вибір.

Цілу ніч Златі снилися кошмари. Вона стояла посеред темного лісу. Повітря було холодним і вологим, ніби просякнуте страхом. Дерева здіймалися навколо чорними силуетами, їхні крони губилися в тумані. Тиша тиснула на вуха, і серце калатало так гучно, що здавалося — ліс його чує. 

Над головою раптом змахнули крила. Чорний ворон кружляв над нею, повільно, майже урочисто. Робив коло за колом, спостерігаючи. Злата підвела погляд і зустрілася з його очима — повністю чорними, без жодного відблиску. Проникливими і гострими, мов лезо ножа. На секунду їй здалося, що птах бачить її наскрізь — кожну думку, її страх, таємницю.

Раптом у польоті його пір’я почало осипатися. Крила ламалися, змінювали форму, і ворон витягувався, темнів, поки не набув людських обрисів. Перед нею з’явилася постать у темному каптурі. Вона ще зробила кілька кроків у повітрі — і тоді твердо ступила на землю, прямуючи до Злати.

Трава під ногами прогиналася, ніби під вагою чогось значно важчого, ніж людське тіло. Туман навколо згустився, обіймаючи галявину щільним кільцем. Злата хотіла втекти. Але не могла зрушити з місця. Її тіло ніби скам’яніло. Постать наближалася повільно, невідворотно. І разом із нею прийшов шепіт — холодний, зловісний, не схожий на людський.

— Ти не втечеш від мене, клята відьмо! Прийшов час розплати.

Кожне слово різало повітря.

— Через тебе я втратив могутність. Через тебе він не мій… і Темнолісся залишилось без тієї темної сили, яку могло мати.

Злата намагалася кричати, але голос застряг у горлі.

— Ти заплатиш за це своїм світлом, — прошепотів Морок. — І для цього достатньо лише забрати його.

Він простягнув руку до дівчини і Злата побачила як його пальці видовжилися, перетворюючись на воронячі кігті, гострі й чорні. Вони потягнулися до її шиї, до кулона. Дівчина голосно закричала. Вона намагалася вирватися, вивернутися, але тіло не слухалося. Раптом біль пронизав шию — різкий, пекучий, наче від укусу. Дівчина схопилася за горло, пальці торкнулися кулона. Він був гарячий, наче розпечений метал. Ніби живий і відчував небезпеку.

І в ту ж мить Злата прокинулася, різко сівши в ліжку, задихаючись. Серце  шалено билося в грудях, долоні були вологі, а подих уривчастий. Її рука все ще стискала кулон, який повільно холонув, залишаючи на шкірі відчуття страху і попередження, що це був тільки початок.

 Кілька секунд вона просто сиділа в ліжку, намагаючись усвідомити, де знаходиться. Кімната була наповнена ранковим світлом. За відчиненим вікном тихо шуміло місто, десь далеко проїхала машина. Все здавалося звичним.

— Це був лише сон… — прошепотіла вона, намагаючись заспокоїти себе.

Рука мимоволі потягнулася до шиї. І в ту ж мить Злата здригнулася. Пальці намацали щось липке й болісне. Вона різко відсмикнула руку й побачила на кінчиках пальців тонку смужку крові. Серце знову підскочило в грудях. Підійшовши до дзеркала, дівчина завмерла. На шиї виднілися три тонкі подряпини — чіткі, паралельні, ніби залишені гострими кігтями. Шкіра навколо була почервоніла, а біль — цілком реальний.

— Ні… — ледь чутно видихнула вона. — Це неможливо.

Вона повернулася до ліжка — і тоді помітила її. На білому простирадлі лежала чорна пір’їна. Гладка, блискуча, насиченого чорного кольору. Злата бридливо взяла її двома пальцями. 
 — Мабуть… залетіла у вікно, — спробувала вона знайти пояснення сама собі, кидаючи погляд на відчинену кватирку. — А це був просто поганий сон.