Розділ 42. Побачення

Робочий день Арсена минав незвично легко. Він був у піднесеному настрої — такому, що навіть сам себе не впізнавав. Сьогодні він уперше за довгий час програв парі щодо клієнта, які зазвичай вигравав без жодних зусиль. Колеги не зловтішались, проте раділи, як діти, яким нарешті вдалося перемогти “короля парі”. Хтось жартома плеснув його по плечу, хтось приніс каву зі словами:
— Ну що, легенди теж падають.

Арсен лише усміхався. Йому було байдуже, навіть легкого роздратування не виникало. Здавалося, сьогодні існувало щось значно важливіше за роботу, цифри й суперечки. Думками він уже був далеко від офісу —   ішов поруч із Златою вечірнім містом, ловив її усмішку, думав, куди повести її на побачення. Парк? Набережна? Маленька кав’ярня з живою музикою? Хотілося, щоб це було не банально. Щоб запам’яталося. Щоб це було особливе побачення. У його голові виникла чудова ідея, і він з нетерпінням чекав, коли втілить це в реальність.

Під кінець робочого дня Арсен нарешті вийшов з офісу. Повітря було тепле, місто гуділо звичним післяробочим життям. Сьогодні хлопець вирішив їхати машиною — рідкість для нього. Хоч автомобіль у нього був давно, користувався ним нечасто: місто було маленьке й компактне, пішки або громадським транспортом завжди було швидше й простіше.

Він уже дістав ключі, коли біля машини почув короткий звук повідомлення. Телефон завібрував у кишені. Арсен зупинився, дістав його й побачив ім’я на екрані "Злата". На мить серце пропустило удар — тепле, приємне, зовсім не тривожне. Він усміхнувся ще до того, як відкрив повідомлення. Проте, прочитавши повідомлення, усмішка миттєво зникла з його обличчя:
«Привіт. Вибач, що не написала раніше. Сьогодні не зможу зустрітися — виникли непередбачувані справи. Гарного вечора.»

Арсен кілька секунд дивився на екран, ніби сподіваючись, що з’явиться ще одне повідомлення. Пояснення чи будь-що, що пом’якшить ці сухі рядки. Не з’явилося. Він розчаровано сховав телефон у кишеню. Те дивне тепло, з яким він виходив з офісу, зникло, залишивши по собі порожнечу. Арсен сів у машину, різко зачинив дверцята й увімкнув музику. З магнітоли залунала його улюблена стара пісня. Та сама, яку він зазвичай слухав лише вдома, з вінтажної платівки. Повільна, тягуча, і від неї на серці стало ще важче.

Він стиснув кермо, завів двигун і рушив з місця різко, майже злісно. Машина рвонула вперед, здіймаючи куряву з узбіччя. Арсен їхав швидше, ніж зазвичай, дозволяючи дорозі забирати все — напругу, розчарування, невисловлені думки. Кілометри зникали один за одним, швидкість росла.
 

Написавши повідомлення Арсену, Злата засмучено відклала телефон убік. Серце неприємно стиснулося. Вона дуже хотіла піти з ним на побачення — поруч з цим хлопцем було тепло, спокійно й легко. Поруч з ним думки вщухали, а порожнеча, що з’явилася після втрати пам’яті, ніби ставала меншою. 

Але вона не могла вчинити інакше. Після того, що прочитала у власному щоденнику, після усвідомлення того, хто вона є насправді і що сталося, Злата зрозуміла: починати нову історію, не розібравшись зі старою, — означало зрадити і себе, і його. Вона не хотіла робити боляче нікому. Є Арсен, який подобається їй зараз і є хлопець, якого вона сильно кохала і не знає його зовсім. Чужий для неї. Але якщо вона його згадає чи до нього повернеться пам'ять і почуття знову спалахнуть, то Арсену буде боляче. Тому краще зупинити це зараз. Поки ще можна, бо потім буде пізно. Злата чітко усвідомлювала, що не варто починати нові стосунки, поки не зрозуміє що ховається за минулим. 

Злата глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках. Взяла аркуш паперу й швидко, схвильовано занотувала кілька слів — нерівним почерком, ніби боячись помилитися. Потім склала листок удвічі й сховала його в сумочку.

Настрій Арсена був нікудишній. Щоб хоч якось розрадити себе, він вирішив піти на пробіжку перед сном. Навушники гучно грали драйвову музику, кроки рівно відбивали ритм, легені палили від холодного повітря. Хлопець біг знайомою дистанцією й поступово помічав, як думки стають легшими, емоції стихають, а напруга відпускає. Місто навколо жило своїм нічним життям — поодинокі машини, світло у вікнах, запах вологого асфальту. У русі було легше думати.

"Може, й справді в неї виникли якісь справи, напишу їй завтра. Вона ж сама запропонувала зустрітися, перша проявила ініціативу. Отже, симпатія є." — переконував себе Арсен. Він видихнув, прискорив крок. На мить стало спокійніше. Але десь глибоко, під цією раціональною впевненістю, залишалося дивне відчуття — що він її майже не знає, але за ці останні дні Злата полонила його думки і не відпускає. Таке з ним трапилось вперше. 

Повернувшись додому, хлопець вирішив швидко сходити в душ, а потім повечеряти. Гаряча вода змивала втому, думки ставали повільнішими. Він щойно вийшов із ванної, накинув рушник на пояс, як раптом у тиші квартири пролунав дзвінок у двері. Арсен здивовано глянув на годинник.

"Мабуть, сусід Максим. Вчора  казав, що занесе інструменти до машини" — подумав він.

Юнак нашвидкуруч витер волосся, ще раз підтягнув рушник і пішов відчиняти.

— Арсене, доброго вечора. Я знаю, що трохи пізно для відвідин. Вибачте, що турбую, але можна зайти на декілька хвилин?

Голос за дверима був тихий, трохи напружений — і до болю знайомий. Арсен різко сіпнув ручку й відчинив двері. Слова застрягли в горлі. 

— Оце так сюрприз! Як ти дізналася, де я живу? 

—  Це ти? — пролунав тихий дівчачий голос.

На порозі з широко розплющеними здивованими очима стояла рудоволоса красуня.