Розділ 41. Несподівана знахідка

Цього ранку Злата вперше за довгий час прокинулася без будильника. За вікном стояло м’яке світло, місто ще не встигло набрати швидкість. У голові дівчина згадувала вчорашній вечір з Арсеном. Ці спогади залишали по собі тепле відлуння, ніби хтось обережно торкнувся її зсередини і так ніжно зігрівав.

Сьогодні пар не було, тому Злата не поспішала. Вона дозволила собі поніжитися в ліжку трохи довше, ніж зазвичай, прислухаючись до тиші ранку. Потім повільно підвелася, відчинила вікно й впустила в кімнату свіже повітря — воно ковзнуло по шкірі, освіжило думки. На кухні заварила собі трав’яний чай: знайомий аромат ромашки й чебрецю заспокоював, ніби обіймав зсередини.

Снідаючи, Злата мимоволі торкнулася кулона. Їй навіть здалося, що він ледь-ледь потеплів. Дівчина на мить завмерла, прислухаючись, але цього не повторилося, тому вона продовжувала пити чай і дивитись у вікно.  І раптом у неї виникло непереборне бажання навести лад.

Це було дивно. Злата не любила прибирання. Вона, звісно, це робила — бо так треба, але точно не була з тих людей, хто обожнює стерильну чистоту й рівні стопки речей. Їй завжди був потрібен трохи творчий хаос: книжка на підвіконні, блокнот серед одягу, випадкова чашка на столі. У такому маленькому безладі їй дихалося вільно, думки текли легше. Саме тому це бажання здалося їй чужим. Наче не її. Та Злата вирішила не сперечатися з власними інстинктами. Відколи вона повернулася з лікарні, до прибирання руки так і не дійшли, і зараз здалося, що перескладування речей піде їй на користь. Можливо, наведе лад не лише в кімнаті, а й у голові.

Вона почала з дрібниць: розклала одяг, перебрала сумки, викинула старі чеки й папірці. Час минав непомітно. У процесі їй ставало дедалі спокійніше, ніби кожна наведена полиця щось повертала всередині неї на місце. Аж поки в самісінькому дні старої сумки, яку вона не пам’ятала, щоб коли-небудь носила, її пальці не намацали щось тверде.

Злата дістала з сумки зошит. Невеликий дівчачий записник білого кольору з рожевими трояндами. Вона не знала, чому, але серце раптом стиснулося у відчутті хвилювання. Наче там чекає щось важливе. Дівчина взяла  зошит  з трояндами в руки і кулон знову ледь помітно потеплів, ніби відгукнувся.

— Виглядає дуже милим — прошепотіла вона. —  Правда, я не пригадую, щоб у мене такий був.

Злата сіла на край ліжка й обережно відкрила першу сторінку. Почерк був її без жодних сумнівів — такі ж літери, нерівні рядки, звичка робити невеличкі позначки на полях. Але зміст… Злата перечитала перші рядки ще раз, повільно, не одразу усвідомлюючи прочитане. Холод пробігся спиною. Це був щоденник про неї, але водночас — там описувалась зовсім інша Злата.  Це було звернення до самої себе: 

«Привіт. Я це ти — Злата з недалекого минулого. І якщо ти читаєш це та не пам’ятаєш, хто ти — значить, сталося те, чого я так боялася — ритуал відбувся і ви з коханим втратили пам’ять. Я пишу це, щоб ти знала, з чим ти зіткнулася, хто ти насправді. Я пишу це для себе майбутньої, бо боюся, що плата буде забуттям.»

У грудях щось стиснулося. Злата відчула, як пересохло в роті, і машинально облизала губи.

«Якщо ти зараз відчуваєш дивну порожнечу — це нормально. Якщо тобі здається, що в тебе щось забрали, але ти не знаєш що саме — це не божевілля. У тебе забрали частинку тебе, твою пам’ять. Я не знаю, що саме ти пам’ятаєш, але мушу попередити: правда може бути страшнішою за забуття.»

Сторінка за сторінкою — місяці життя, яких не існувало в її пам’яті. Записи були уривчасті, іноді нервові, іноді дивно спокійні. Про сни, про бабусю, магію та силу, про кулони, про провидицю.А також про ім’я, яке вона боялася писати повністю — Морок з’являвся лише раз, обведений тричі. Про те, що не все можна врятувати без плати. 

«Якщо я все зроблю правильно, темрява відступить. Але пам’ять… я не впевнена. Якщо платою буде пам'ять, цей щоденник має стати моїм якорем. Якщо ти забудеш своє кохання, а він тебе, тільки прочитавши цей щоденник ти зможеш знайти і спробувати повернути Арсена. На наступній сторінці я напишу його адресу і наші улюблені місця, де ти зможеш його зустріти.»

Пальці Злати тремтіли, блокнот випав з рук.  Вона заплющила очі на секунду, намагаючись дихати рівно. Дівчина подумала: «У мене було кохання мого життя, яке я втратила, тому на серці така порожнеча. Але зараз, здається, я закохуюсь в іншого. А що буде, якщо я згадаю його чи він мене? Чи правильно це? Чи відмовитись від завтрашньої прогулянки? Що мені робити?».

Злата була в розпачі, на секунду їй захотілося дико кричати, рознести цю кімнату.  Ім’я хлопця не покидало її думок: «Ще й обидва мають імʼя Арсен, це точно не випадковість».

Кулон на шиї раптом потеплішав сильніше, ніби пульсував. Злата різко відкрила очі. На дні сумки лежав ще один зошит з темно-коричневою обкладинкою, трохи потертою, без написів. Вона впізнала його одразу, хоча не пам’ятала, щоб колись тримала в руках. Це був бабусин записник. Дівчина відкрила його і поринула в читання.