Розділ 40. Вечірня прогулянка

Вони вийшли з клубу великою компанією — сміх, гучні голоси, обійми на прощання, плани «ще якось повторити». Нічне повітря було прохолодним і свіжим після задушливого танцполу. Місто жило своїм життям — десь сигналили машини, лунала музика з відчинених вікон.

Арсен стояв поруч із Златою, краєм ока стежачи, чи вона не загубиться серед подруг. Йому не хотілося, щоб цей вечір закінчувався так швидко — ніби він тільки-но почався.

— Я проведу тебе, — сказав він дівчині без зайвих слів.

Злата усміхнулася й кивнула. Друзі швидко розійшлися в різні боки. Хтось викликав таксі, хтось пішов пішки, махаючи на прощання руками. За кілька хвилин вони залишилися вдвох. Арсен дістав телефон.

— Давай я викличу таксі.

Злата на мить замислилась, глянула на небо — темне, чисте, з поодинокими зірками між будинками.

— Якщо ти не проти… — тихо мовила вона. — Я б пройшлася пішки. Погода сьогодні чудова.

Він усміхнувся, ховаючи телефон назад у кишеню.

— Зовсім не проти. Тільки за умови, що ніякі ворони не будуть полювати на тебе.

Дівчина засміялася і вони рушили вулицею повільно, не поспішаючи, ніби обоє підсвідомо хотіли розтягнути цю дорогу. Асфальт ще зберіг тепло дня, ліхтарі відкидали м’яке світло, а їхні тіні йшли поруч, іноді торкаючись одна одної.

Деякий час вони мовчали. Першою порушила тишу Злата.

— Ти знаєш, — вона говорила повільно, підбираючи слова. — Останні місяці були наче в тумані. Я жила з відчуттям, ніби в мене забрали щось важливе й дорогоцінне… і я не можу згадати, що саме.

Вона зупинилася на мить, ніби прислухаючись до власного серця.

— Я частково втратила пам’ять. Наче випала з цього життя. Не пам’ятаю, що сталося, лише уривки, знайомі запахи, дивні сни. І мене переслідує постійне відчуття втрати.

Вона зробила паузу, вдихнула прохолодне нічне повітря.

—  Але сьогодні я вперше за цей час почувалася як раніше. Ніби знайшла те втрачене, що так довго шукала. Мені так легко і добре, як ніколи. Дякую за вечір. Я сьогодні чудово провела час.

Арсен ішов поруч мовчки. Її слова боляче відгукнулися десь глибоко всередині — так, ніби говорила вона не лише про себе. Він не знав чому, але в грудях раптом з’явився тиск, ніби щось намагалося прорватися назовні.

— Це, мабуть, страшно, — нарешті сказав він. — Жити й відчувати, що частина тебе десь загубилась.

Злата кивнула.

— Так. Бувають моменти, коли це лякає. А іноді — просто болить, навіть без причини. Але найдивніше те, — вона глянула на нього боковим поглядом. — що інколи мені здається, що це «щось» десь зовсім поруч. От-от торкнешся — і згадаєш.

Вони знову замовкли. Їхні кроки лунали в унісон, ніби підлаштовані одне під одного. Арсен кілька секунд мовчав, дивлячись уперед, ніби боявся сполохати її слова, тоді неспішно ковтнув повітря і промовив:

— Я не втрачав пам’ять, але останнім часом відчуваю дивну порожнечу. Наче раніше було щось важливе, а тепер — тільки тінь від цього. І я не знаю, що саме зникло. Просто відчуваю, що його бракує.

— Виходить, що ми обоє схожі?

Він зупинився і несвідомо поклав руку на груди.

— Виходить, що так. І знаєш що найдивніше? — додав, майже пошепки. — Коли я поруч із тобою… цієї порожнечі ніби менше. Я це зрозумів сьогодні. Це дивно, бо я тебе майже не знаю, але до тебе тягне, мов магнітом.

Злата здивовано подивилась на нього. Її кулон ледь помітно потеплішав, притулившись до шкіри.

— Мені теж — прошепотіла вона. — З тобою спокійно. Ніби я знаю тебе дуже давно.

Вітер легенько колихнув дерева. Ніч мовчки слухала їх — двох людей, які ще не знали правди, але вже йшли до неї разом.

— Коли в мені вирує це відчуття порожнечі, я переконую себе, що може, це просто втома. — мовив Арсен. — Я зараз багато працюю, навчаюсь, і часу на себе практично не вистачає. Мабуть, треба трохи зупинитися. Зробити паузу.

— Може, тобі й справді потрібна перезагрузка, — сказала Злата. — І час, щоб відновити себе. Мені лікар приписав більше приємних емоцій, багато прогулянок і спілкування з рідними та друзями — і пам’ять поступово відновиться. От тому я й стараюся, крім навчання, приділяти час і собі.

— Це правильне рішення, — кивнув Арсен.

Вони вже підходили до будинку Злати. Серце хлопця калатало трохи швидше, ніж зазвичай. Він вирішив не зволікати й саме збирався запросити її на побачення, але Злата випередила його.

— Може, ми ще побачимось? — несміливо запитала вона.

Арсен усміхнувся.

— Ти що, чарівниця? Вмієш читати думки? — сказав він із легкою усмішкою. — Я щойно хотів запропонувати тобі завтра прогулятися вечірнім містом. Ти виконаєш рекомендації лікаря, а я трохи відпочину від цього шаленого ритму.

— Не чарівниця, на жаль, — засміялася дівчина. — Але іноді здається, що могла б нею бути. Думки не читаю… просто сьогодні був хороший вечір, і я б не проти повторити.

— Тоді домовились. Завтра о 18:00 зайду за тобою.

Він обійняв її на прощання. Легко, але щиро. А потім швидким кроком, з піднесеним настроєм, рушив додому, навіть не помітивши, як усміхається сам до себе. Тим часом, ніхто з них не побачив, що на даху будинку Злати сидів чорний ворон і пильно стежив за всім, що відбувається.