Розділ 39. Танцювальний майданчик

Арсен сперся ліктями на холодні перила балкона й повільно ковтнув пива. Звідси все виглядало трохи нереальним, ніби він дивився не на людей, а на рухомий візерунок: тіла, світло, тіні, ритм. Бас віддавався в грудях глухими поштовхами, але не дратував — навпаки, заспокоював. Це був один з найкращих нічних клубів міста і колись хлопець тут бував часто. Велике приміщення з балконом, на якому можна сидіти за столиками і дивитися вниз на танцювальний майданчик.

Арсен любив це місце саме через цей балкон. І зараз стоячи тут, він ловив себе на тому, що не думає ні про навчання, ні про роботу, ні про завтрашній день. Просто стоїть і дивиться, як хтось сміється, хтось танцює з заплющеними очима, хтось схилився до вуха іншого, намагаючись перекричати музику.

— Оце я розумію, життя, — кинув хтось із друзів, з’явившись поруч. — Воно прекрасне, якщо в ньому є музика, танці і дівчата.

Арсен лише кивнув і усміхнувся куточком губ. Йому справді було добре. Легко. Так, як давно не було. Ніби якесь внутрішнє відчуття кликало його сьогодні в це місце. І саме в цей момент кулон на шиї знову дав про себе знати. Не різко, а радше як ледь помітний імпульс, теплий, майже ніжний. Арсен нахмурився, машинально торкнувся його, але більше нічого не відбулося.

Він знову глянув вниз, на танцювальний майданчик і в ту ж мить завмер. По тілу пробіг приємний холодок, наче хтось легенько торкнувся шкіри крижаними пальцями. Усмішка, яка ще секунду тому була випадковою, застигла на його обличчі. Погляд уп’явся в танцпол. Арсен побачив її —  знайому постать у стильній, приталеній білій короткій сукенці. Серед рухів, світла і диму він помітив руде волосся, яке розвівалося від кожного руху, підхоплене ритмом музики й повітрям, напоєним димом і світлом. Вона рухалась легко й граційно, ніби музика була створена саме для неї — не намагалась привертати увагу, але забирала її всю.

Арсен не міг відвести погляду. Він упізнав її одразу. Ту саму дівчину, яку кілька днів тому проводив додому. Ту, через яку йому тоді стало дивно тепло й затишно, ніби поруч була не випадкова незнайомка, а хтось значно ближчий.

 — Ти з нами чи завис? — хтось плеснув його по плечу.

— Я зараз, — відповів він і не думаючи  різко зрушив з місця.

 Пиво залишилось на перилах балкона, шум друзів — десь позаду. Він майже біг сходами вниз, перестрибуючи через дві сходинки, боячись лише одного — втратити її в натовпі, розчинити цей образ серед сотень чужих облич. Він ще не знав, що скаже. Не знав, як підійде. Але точно знав: якщо не зробить це зараз — пошкодує.

Злата танцювала разом із трьома дівчатами. Вона так віддалася ритму й музиці, що перестала помічати все навколо. Світ звузився до світла софітів, гучних басів і рухів тіла. Вона заплющила очі й кинулася в обійми танцю, дозволивши музиці вести себе.

Ох, як же вона скучила за цими студентськими вечірками. За цією свободою, за легкістю, за відчуттям, що життя тут і тепер — пульсує в кожному русі. Танцюючи, вона різко перекрутилася — і в ту ж мить чиясь сильна чоловіча рука впіймала її за долоню й м’яко, але впевнено нахилила до себе. Це було зовсім неочікувано.

На якусь секунду Злата злякалась, серце стиснулося від раптового хвилювання. Вона швидко підняла погляд — і тоді здивовано усміхнулася. Перед нею стояв Арсен. Її новий знайомий. Той самий хлопець, який не виходив із її думок після тієї ночі, коли врятував її від жахливого ворона. Його погляд був уважним і теплим, а дотик — таким знайомим, ніби між ними вже колись існувала ця близькість, просто вона про неї не пам’ятала. Музика гучно била в груди, але Злата раптом чула тільки власне серце.

Діджей раптово змінив ритм, і зал наповнила повільна, тягуча мелодія. Світло стало м’якшим, приглушеним.

— Потанцюємо? — запитав Арсен, дивлячись просто їй в очі. — Ну, якщо нога не болить.

— Як бачиш — ні, — засміялася Злата у відповідь. — Все не так страшно насправді, як виглядало того вечора. Там тільки маленька непомітна подряпина.

Арсен обережно поклав руку їй на талію. Його дотик був теплим і впевненим, без поспіху. Вони почали рухатись у ритм музики, майже не зважаючи на людей довкола. Говорили тихо, уривками, більше поглядами, ніж словами.

Злата відчула, як серце почало тремтіти — легко, радісно, ніби вона знову знайшла щось важливе. Вона була щаслива просто тут і зараз без причин і пояснень. І раптом їй здалося, що кулон на шиї ледь потеплішав, наче відгукнувся на її думки. Вона машинально торкнулася його пальцями й завмерла. У грудях з’явилося дивне відчуття — знайоме й водночас незрозуміле. Ніби вона знала Арсена раніше. Ніби він не був чужим. Ніби між ними вже колись існував зв’язок, стертий, але не знищений. Златі здалося, що колись він вже тримав її за талію і вони танцювали. Наче історія повторюється по колу. Дівчина глибше вдихнула й знову підняла погляд на нього, не наважуючись сказати цього вголос.

Арсен тримав її за талію і відчував, як музика відходить на другий план. Наче звук став глухим, приглушеним, а світ звузився до її рухів. Хлопець чув, як вона дихає і відчував запах її шикарних парфумів. Йому було спокійно. Так, ніби він довго ніс у собі порожнечу, а тепер хтось ненароком заповнив її — без зусиль, без слів. Просто став поруч. Він ловив себе на думці, що знає цей ритм, те як вона рухається. Наче колись вони вже так танцювали. Наче це забутий спогад з минулого життя, який він не може пригадати.
— Дежавю —  подумав хлопець і на мить у грудях щось тьохнуло.

Та водночас він був упевнений: це відчуття не випадкове. Воно не з клубу, не з музики і не з алкоголю. Воно з глибини — з того місця, де пам’ять мовчить, але серце ще пам’ятає. Арсен ковзнув поглядом по її обличчю й усміхнувся, сам не розуміючи чому. Йому дико хотілося її поцілувати, але щось не дозволяло наважитися.

Хлопець раптом подумав, що було б чудово, якщо б цей танець не закінчувався. Щоб ця мить тривала довше, ніж дозволяє ніч.  І десь дуже глибоко, під шаром забуття, щось відгукнулося світлом — тихо, обережно, наче боялося, що його знову зітруть.