Розділ 37. Думки перед сном

Злата ніяк не могла заснути. Вона довго лежала у ліжку, крутилася з боку на бік, намагаючись знайти зручну позу для сну, але марно. Ковдра то здавалася надто важкою, то навпаки легкою й холодною. В голові знову і знову поставав образ сьогоднішнього незнайомця, і як би вона не намагалася прогнати ці думки, вони вперто поверталися. Вона ловила себе на думці, що знову і знову повертається до тієї миті, коли він з’явився поруч, ніби з нізвідки.

А ще її досі не відпускав страх. Дівчину досі лякала сама згадка про ворона. Здавалось, ніби нічого серйозного, це просто птах –  не дикий звір і не якийсь небезпечний злочинець. Звичайний ворон, але водночас їй здалося, що він чаїть в собі небезпеку. Птах був неприродньо великий, такий чорний, ніби вийшов з обіймів самої темряви. Такого вона ще ніколи не бачила. Його крила зловісно шелестіли в темряві, а ті пазурі… ті противні, гострі пазурі й холодні, злі очі, сповнені агресії. Златі здалося, що він дивився просто в неї, ніби мав на меті щось більше, ніж просто налякати. Від самої згадки їй аж стало лячно, і по спині пробіг холодок. Вона здригнулася й перевернулася на інший бік, притискаючи ковдру до грудей. Серце калатало швидше, ніж мало б у такій тиші. Злата спробувала заспокоїтись, глибоко вдихнула, нагадуючи собі, що все вже позаду. Вона вдома. У безпеці.

Та разом зі страхом у пам’ять знову прокрався інший образ — її герой-рятівник. Його голос, спокійний і впевнений. Те, як він простягнув руку, допомагаючи їй підвестися. Як ненав’язливо поцікавився, чи не болить нога, чи зможе вона йти далі. Зовсім незнайомий хлопець, а поводився так, ніби знав її давно. Сильний, впевнений у собі, такий цікавий, галантний, спортивний… Та ще й красень. Злата ледь помітно усміхнулась у темряві.

Вона не розуміла, чому поруч із ним страх відступив так швидко. Чому стало тепло й спокійно, ніби хтось невидимий обгорнув її захистом. Вона майже не пам’ятала його обличчя в деталях, але відчуття залишилось — глибоке, справжнє, важливе. Злата заплющила очі, намагаючись відпустити думки. «Просто випадкова зустріч», — сказала собі. Та серце вперто не погоджувалося. Воно стискалося щоразу, коли вона згадувала його погляд, і тихо відлунювало дивним, незрозумілим теплом. Ах, що ж це вона про нього тільки й думає? Вона перевернулася на інший бік і тихо зітхнула. Час спати. Справді час.

Та думки не слухалися. А що сталося б, якби він не пробігав у той момент повз?  Ворон міг би нанести травми на обличчя чи ще щось. Від цієї думки Злата мимоволі торкнулася щоки, ніби перевіряючи, чи все на місці. Їй пощастило. Дуже пощастило.

Мабуть, було б непогано, якби вона могла якось віддячити йому. Просто подякувати як слід, не так похапцем, як тоді. Вона спіймала себе на тому, що щиро сподівається: можливо, їй ще випаде така можливість.

Згодом думки почали сповільнюватися, переплітатися між собою і зливатися в одне. Напруга поволі відступала. Сон, який так довго не приходив до неї, нарешті полонив Злату. Вона здалася йому без опору і, солодко притулившись до подушки, повільно впала в його теплі, заспокійливі обійми.