Розділ 36. Ворон

Ніч уже впевнено огорнула місто, коли Злата поверталася додому сама. Прогулянка з подругами затягнулась, але вечір був теплий, навіть спекотний, і вулиці ще дихали денним жаром. Ліхтарі відкидали м’яке жовте світло на тротуар, знайомі будинки мовчки проводжали її поглядом.

Раптом Злата відчула прохолоду. Не легкий нічний вітерець — ні, щось інше, глибше. Повітря навколо ніби стало важчим, густішим. Вона мимоволі обійняла себе руками, хоча насправді було тепло. Під ногами, просто над асфальтом, повз тонкий сірий туман. Неначе дим, але без запаху. Він стелився низько, повільно, жив власним життям. У тиші раптом різко прозвучало каркання ворона.

Злата здригнулася і пришвидшила хід. Каркання повторилося, ближче. Серце гупало в грудях, кроки стали нерівними. Вона озирнулася — і в цю ж мить зашпорталась об край тротуару. Світ перед нею хитнувся, і Злата впала, боляче вдарившись коліном.

Над нею розрізало повітря чорне крило. Ворон кружляв низько, різко, майже торкаючись її волосся. Його крики були хрипкими, злими. На мить Златі здалося, що він цілився просто в очі — вона інстинктивно закрила обличчя руками. Але птах раптово мав інший напрямок і рвонув до її грудей. Прямо до  кулона. Ланцюжок натягнувся, холод металу обпік шкіру. Злата скрикнула, намагаючись прикрити його долонею.

— Гей!

Чоловічий голос прорізав ніч. Ворон зірвався вгору, каркнув востаннє і зник у темряві між будинками. Поруч із Златою зупинився хлопець у спортивній куртці, з навушниками в руках, важко дихаючи після бігу.

— Ви в порядку? — швидко спитав він, простягаючи руку.
— Здається… так, — тихо відповіла вона. — Просто злякалась.

Злата тремтіла, але кивнула і прийняла допомогу. Він легко підняв її на ноги, уважно оглянув.

— Дивно, — нахмурився хлопець. — Я ще ніколи не бачив таких агресивних воронів.

— Я теж. — прошепотіла вона, все ще притискаючи кулон до грудей.

Арсен кинув швидкий погляд на її ногу.

— Не болить? Ви можете ступати?

Вона обережно стала на ногу, злегка скривилась, але кивнула.

— Можу. Напевно, просто підвернула трохи.

—  Здається, подряпина невелика, але рану прийдеться добряче промити і обробити. Ото я дурень, навіть не запитав вашого імені. 
—  Злата.—  зашарілася дівчина.

—  Арсен. —  мовив юнак і пильно глянув на Злату. — А ми ніде з вами раніше не зустрічались? Ваше обличчя мені здається дуже знайомим.

На мить їхні погляди зустрілися. Десь глибоко, непомітно для обох, кулони — її і його — ледь-ледь теплим світлом відгукнулися одне одному. Так тихо, що цього не помітив ніхто.

— Не думаю, я б Вас точно запам'ятала. — мовила Злата — В мене хороша пам'ять на обличчя. Навчаюсь на журналістиці, тож треную пам'ять. У майбутній професії це необхідно.

— Хм, журналіст це цікаво і перспективно. Скільки дверей відчинено перед вами у майбутньому. В мене трохи скромніше буде — перед вами майбутній адвокат.

— Та яке скромніше, не жартуйте так — засміялась дівчина, — Насправді, це дуже серйозна і відповідальна робота.

На хвилину між ними запанувала тиша, проте Арсен перший її порушив.

— Вам далеко додому? — запитав він, підводячись разом із нею. — Може викликати таксі? Або… я можу провести.

Вона підняла на нього очі. На мить їй здалося, що вона його вже знає. Це відчуття було теплим і дивно знайомим.

— Недалеко, пішки ще пʼять хвилин,— глянувши на ногу одразу сказала. — Але з моєю ногою певно вийде цілих десять. Я б не відмовилась, якщо ви справді погодитесь провести мене.

— Звісно, — усміхнувся Арсен. — Все одно я вже не поспішаю.

— Я проведу вас, — сказав він після короткої паузи. — Так буде спокійніше.

Вони йшли поруч і розмовляли на різні теми. Ніч поступово відпускала, туман розсіювався, а страх відходив разом із кожним кроком. Злата відчувала дивний спокій — ніби цей незнайомець був поруч не вперше. Наче вона просто згадала щось давно забуте.

Біля її дому вона зупинилась.

— Дякую, — щиро сказала вона. — Справді дякую.

— Бережіть себе, — відповів він і легко усміхнувся.

Вони розійшлися. Арсен ішов додому повільніше, ніж зазвичай. На серці було тепло і затишно, ніби він щойно побував поруч із кимось дуже близьким. Думка про Злату не відпускала — дивне, майже рідне відчуття не давало спокою.

Злата ж, ледь зайшовши до квартири, швидко промила невелику рану і  одразу лягла в ліжко. Втома накрила її миттєво, але це була не виснаженість — радше наповненість. Вона почувалася піднесеною, легкою, ніби щойно знайшла щось важливе, давно втрачене.

З заплющеними очима Злата усміхнулася. Цей новий знайомий зовсім не здавався чужим.