Розділ 33. Втрачений кулон

Ранок вихідного дня був ідеальним. Сонце вже піднялося, але повітря ще зберігало нічну прохолоду. Місто прокидалося повільно, без метушні, ніби дозволяло собі відпочинок разом з людьми.

Сьогодні Арсен вирішив зайнятися спортом. Хотілося руху, свіжого повітря, тиші — втекти від думок, які останнім часом приходили без запрошення. Він одягнув куртку, зав’язав шнурівки й вийшов з дому. Зачинивши двері, хлопець мимоволі поклав руку в кишеню. Там щось було.

Арсен зупинився, дістав з кишені невеликий кулон у вигляді зірки. Метал був трохи теплим, ніби довго лежав біля серця. У грудях щось тихо тьохнуло. Це ж кулон його справжньої матері. Колись він носив його щодня — як оберіг, як єдиний спогад про жінку, яку ніколи не знав. Про ту, чий голос чув лише в уяві, але яку десь у глибині душі завжди любив. Арсен не пам’ятав, коли саме перестав його носити. Він стиснув зірку в долоні.

— Як я про нього забув? — пробурмотів сам до себе.

Почуття було дивним і несподівано теплим. Без суму, без страху — лише тиха присутність чогось важливого, але невловимого. Наче частинка його самого, яку він давно загубив, на мить нагадала про себе. Арсен повісив кулон назад на шию, глибоко вдихнув і побіг. Сонце світило яскраво. День обіцяв бути звичайним. Але серце знало — щось уже змінилося.

Арсен біг рівно, розмірено. Дихання швидко вирівнялось, кроки злилися з ритмом міста. Асфальт під ногами був ще трохи вологим після нічної роси. Коли він наблизився до мосту, щось усередині несподівано здригнулося.

Арсен сповільнив крок і глянув на поручні. На мить йому здалося, що він уже стояв тут. Не просто біг — стояв, тримаючи когось за руку. Відчував холод металу, різкий порив вітру, чужий переляк. Перед очима промайнув уривок: дівчина, яка похитнулася, чийсь крик, серце, що калатає так голосно, ніби от-от вирветься з грудей. На хвилину він побачив як тіло не дихає. Тоді його руки, від них йде тепле світло , він торкається ними тіла і в ньому починає пульсувати тепло. Арсен зупинився.

— Що за… — тихо мовив він.

Міст був порожній. Ніякої дівчини. Ніякої небезпеки. Лише ранкове сонце і річка, що спокійно текла внизу. Але відчуття не зникло. Йому стало тривожно. І водночас — дивно тепло. Наче він зробив щось важливе. Наче врятував когось. Наче вчинив правильно — навіть не замислюючись. Серце стислося від незрозумілого суму.

— Дежавю… — прошепотів Арсен і повільно видихнув.

Він не знав, кого врятував. Не знав, коли це було. Не пам’ятав обличчя. Але відчував, що це справді було.

Арсен ще раз поглянув на міст, стиснув пальцями кулон під курткою і побіг далі.
Світло в ньому працювало. Навіть без пам’яті.