Розділ 32. Гори

Арсен вийшов з кав’ярні, на ходу сьорбаючи каву й розмовляючи по телефону. На серці йому стало так тепло, ніби на мить він заповнив свою порожнечу. Хлопець завершив розмову, кинув телефон у кишеню куртки й задумано рушив на роботу. Арсен поспішав, бо сьогодні до них мала прийти нова працівниця, і він мав допомогти їй ознайомитися з роботою. По дорозі Арсен побачив маму з маленькою дівчинкою. Та виривалася й бігла вперед, а мати наздогнала її і покликала:

— Златочко, ходи сюди.

Почувши це ім’я, Арсен ніяк не відреагував. Він навіть не усвідомив, що колись воно було таким близьким і рідним. Серце не подало жодного знаку, пам’ять мовчала.

В той час Злата повернулася додому і була на сьомому небі від щастя. На вихідних батьки Злати вирішили поїхати в Карпати. Дівчина зраділа — вони давно нікуди не вибирались разом, а після лікарні й усього пережитого їй здавалося, що гори підуть їй на користь. Тиша, свіже повітря, простір — саме те, чого їй бракувало.

Злата збиралася неквапливо. Дістала з шафи найзручніший одяг, склала в рюкзак дрібні речі, книжку, зарядку, пляшку для води. Коли вже майже все було готово, її погляд зупинився на комоді. Там лежав бабусин кулон. Вона взяла його до рук — метал був прохолодний, приємний на дотик. Злата повагалася лише мить, а тоді наділа його на шию. У ту ж секунду їй здалося, що кулон ледь-ледь засвітився, ніби вловив світло і затримав його в собі.

Дівчина нахилилась ближче, придивляючись, але сяйва вже не було. Лише звичайний кулон.
«Здалося», — подумала Злата. У двері постукали.

— Злато, ти готова? — озвалась мама. — Нам уже час виїжджати.

— Так, іду! — відповіла дівчина й ще раз ковзнула пальцями по кулону, перш ніж вийти з кімнати.

Дорога в гори була захоплююча. Асфальт поступово змінювався вузькими серпантинами, ліси ставали густішими, повітря — чистішим. Картинка за вікном так швидко змінювалась, що Злата не встигала насолоджуватись видом.  Карпати зустріли їх спокоєм і величчю: темні ялини тягнулися до неба, схили гір губилися в легкому тумані, а сонце пробивалося крізь хмари м’якими променями.

Злата дивилася у вікно й не могла намилуватися. Їй здавалося, ніби щось у грудях поволі відтає, стає теплішим. Вийшовши з машини, вона вдихнула на повні груди. Запах хвої, вологи й трав був таким знайомим, що серце раптом стиснулося.

Неподалік, серед зелені, Злата помітила чебрець.

— Я швиденько назбираю трохи, — сказала вона батькам і присіла поруч.

Обережно зриваючи стебельця, дівчина усміхнулася. Чай з чебрецю  дуже любила її улюблена "ба". Вона згадала бабусю, її руки, запах трав у хатині, теплий голос. Злата завмерла на мить, притискаючи рослини до долоні. Кулон на грудях ледь відчутно нагрівся.

Після поселення в невеликому дерев’яному будиночку вони майже одразу вирушили на прогулянку в гори. Стежка вела вгору, між ялинами й камінням, і з кожним кроком Злата відчувала, як напруга поволі відпускає.

Вона милувалася мальовничими краєвидами, вдихаючи свіже гірське повітря на повні груди. Десь унизу губилися долини, небо здавалося ближчим, а світ — простішим і чеснішим. Тут не хотілося поспішати й думати про щось важке. Злата подумала, що тут так гарно, що той, хто хоч раз був тут, з гір повертаються іншою людиною. Бо гори змінюють і дають можливість зрозуміти себе більше. Гори — це місце, куди ти втікаєш в пошуках тиші і внутрішнього спокою. І Златі тут було дуже затишно та легко.

На вершині вони зустріли захід сонця. Сонце повільно ховалося за гори, заливаючи схили теплим золотавим світлом. Злата стояла мовчки, загорнувшись у куртку, і вперше після лікарні відчула себе по-справжньому щасливою. Не тому, що все було добре, а тому, що їй було спокійно.

Вона дивилася на гори вдалечінь, і раптом у голові чітко та виразно прозвучали слова, наче хтось прошепотів їх просто їй у думки: "Поїдемо відпочивати в гори, будемо милуватись краєвидами і збирати запашні трави для твого чаю. Обіцяю."

Злата здригнулася. Вона не могла пригадати цих слів. Не пам’ятала, хто їх сказав і коли. Але вони були надто знайомі, надто рідні, щоб бути вигадкою. У серці різко кольнуло, наче торкнулися чогось живого й незахищеного. На секунду їй забракло повітря. Вона глибоко вдихнула, поклала руку на груди, на кулон, і відчула, як той ледь теплішає під пальцями.

— Що зі мною?.. Може це пам’ять повертається до мене? — прошепотіла вона, дивлячись на темніючі гори.

Відповіді не було. Лише тиша і відчуття, що щось важливе вже зовсім близько — але ще не готове повернутися.