Розділ 31. Вдома

Злата прийшла додому ближче до вечора. Свою кімнату вона впізнала одразу. Тут нічого не змінилося — ліжко стояло на своєму місці, штори все так само пропускали м’яке світло, на підвіконні лежала книга, яку вона колись читала. Усе було знайоме, рідне.

Злата повільно зайшла всередину, провела пальцями по спинці стільця, торкнулася краю столу. Ці рухи були автоматичними, ніби тіло пам’ятало більше, ніж голова. У кімнаті пахло домом — улюбленими парфумами, трохи чистою білизною, і ще чимось ледь вловимим, теплим.

Вона сіла на край ліжка і роззирнулася. На полицях стояли речі, які були для неї важливими. Книги, дрібні сувеніри, старі блокноти, фоторамки. Вона глянула на одну і їй здалося, що вона раніше була там не сама, надто багато місця на фото було поруч. Це здивувало її.
«Можливо, я накручую себе зараз. Просто хочу бачити те чого немає» —  подумала вона. 

Злата підвелася і підійшла до шафи. Відкрила її, побачила свій одяг, складений акуратно, як завжди. Дівчина згадала день народження подруги, університет. «Треба піти в свою улюблену кавʼярню, там дуже смачне капучіно» —  згадала дівчина і радісно усміхнулась. Погляд ковзнув по столу і зупинився на дрібниці, яку вона памятала ще від бабусі. Кулон, який мама принесла з лікарні разом з іншими її речами. Злата взяла його в руку — і на мить затамувала подих. Серце здригнулося. Їй здавалося що він ледь засвітився.

Вона ще раз стиснула кулон у долоні, але він холодно мовчав. Злата повільно лягла на ліжко, дивлячись у стелю. Кімната була рідною. Безпечною. Вона була вдома, та від цього їй легше не стало. На серці стало так сумно.

— Чому мені так… боляче? — прошепотіла вона, не розуміючи, звідки взялися сльози.

Зранку Злата швидко поснідала і вирушила в університет. Сьогодні були її улюблені предмети. Дівчина була щаслива від думки, що знову повертається у звичний ритм життя. Після кількох днів у лікарні це здавалося маленькою перемогою. В університеті все було знайоме: коридори, аудиторії, обличчя викладачів. Деякі одногрупники радісно віталися, хтось обіймав її, хтось здивовано питав, чи все з нею гаразд. Злата усміхалася, відповідала коротко, намагаючись не вдаватися в подробиці. 

Пари минули швидко. Злата слухала, конспектувала, навіть щось жваво обговорювала, і на мить їй здалося, що все нарешті стає на свої місця. Після занять вона, не вагаючись, звернула з головної вулиці і поспішила до своєї улюбленої кав’ярні.

Ноги самі знали дорогу. Дзвінок над дверима дзенькнув знайомо. Усередині пахло кавою, корицею і теплом. Злата зупинилася на порозі, відчувши несподіваний укол у грудях — короткий, майже непомітний, але дивно знайомий. Вона не знала чому, але це місце було для неї важливим. І з якоїсь причини їй здалося, що тут вона вже когось чекала.

Злата стояла у дверях кав’ярні, трохи розгублена. Вона повільно оглядала зал, ніби намагаючись згадати щось, але не могла вхопитися за жодну думку. Запах кави огортав, заспокоював, і все ж усередині залишалося дивне відчуття очікування.

Саме в цю мить з кав’ярні виходив юнак з темним волоссям, тримаючи паперовий стаканчик з кавою. Його телефон завібрував, і він, не дивлячись перед собою, відповів на дзвінок. Вони зіткнулися майже випадково. Його плече легенько зачепило її.

— Перепрошую, — машинально мовив він, не піднімаючи погляду, і вже за мить рушив далі, розмовляючи по телефону.

Злата навіть не встигла як слід розгледіти його обличчя. Лише темне волосся, спину, що зникала між перехожими… і тепло, яке раптово розлилося в грудях.

Вона здивовано завмерла. Їй стало спокійно. Так, ніби щось важливе щойно пройшло зовсім поруч. Ніби вона знала цього хлопця. Ніби вже колись чекала його саме тут. Злата легенько торкнулася плеча, де він її зачепив, і тихо видихнула.

— Дурниці — прошепотіла вона сама до себе. — Напевно, знову витвір моєї фантазії.

Та відчуття тепла не зникало.