Розділ 29. Згадати все

Злата сиділа на лікарняному ліжку, закутавшись у тонку ковдру. Палата була залита денним світлом, але їй здавалося, що воно проходить повз — не торкається. У голові було дивно порожньо, ніби хтось акуратно витер частину її життя.

Біля неї сидів лікар немолодих літ і  перегортав медичну картку, час від часу поглядаючи на неї поверх окулярів.

— Злато, скажіть, будь ласка, — спокійно почав він, — що ви пам’ятаєте останнє?

Вона насупила брови, намагаючись зловити думку, що постійно вислизала.

— Я пам’ятаю бабусю, — повільно сказала вона. — Її смерть. Похорон. Хатину в лісі. —  Злата ковтнула слину.
— Я була там з батьками. Пам’ятаю, як відкрила ії скриню… взяла кулон, блокнот із записами і суху траву. Полин, здається. Бабуся дуже любила сушені трави, знала майже всі, що росли у лісі.

Вона замовкла.

— А далі? — м’яко підштовхнув лікар.

Злата похитала головою.

— Далі… ніби туман. Усе обривається. Наче хтось вимкнув світло.

Лікар зробив кілька нотаток, тоді підійшов ближче.

— Ми вас оглянули, — сказав він упевнено. — Фізичних травм немає. Аналізи в нормі. Те, що з вами сталося, схоже на тимчасову амнезію.

— Тимчасову? — перепитала вона, вчепившись у це слово.

— Так. Найімовірніше, — він злегка нахилився, — це реакція на сильний стрес або психологічний шок. Ваш мозок просто… захистив вас. Можливо, це пов’язано з смертю рідної людини, враховуючи, що ви пам’ятаєте останнє, з смертю бабусі. Або ж сталось ще щось жахливе, що так вплинуло на вашу пам’ять. 

Злата мовчки дивилася у вікно. Дерева за ним гойдалися від вітру, а на гіллі самотньо сидів чорний ворон,  і це їй здалося болісно знайомим.

— Я не пам’ятаю… Ні події за за останні декілька місяців, ні людей, яких зустрічала — тихо сказала вона.  — Ніби шматок життя стерли.

— Пам’ять може повертатися поступово, — відповів лікар. — Іноді — раптово. Важливо не тиснути на себе.

Він усміхнувся заспокійливо.

— Я рекомендую вам уже сьогодні поїхати додому. Більше гуляти на свіжому повітрі, особливо в місцях, де ви часто бували. Спілкуватися з рідними, друзями. Робити звичні речі.
Після паузи додав:
— І дати собі час. 

Злата кивнула.

— А якщо… — вона зам’ялася. — Якщо щось важливе не повернеться?

Лікар на мить замислився.

— Тоді, — сказав він тихо, — вам доведеться навчитися жити з тим, що є. Але поки що — шанс відновити пам’ять дуже високий. Випишу вам ще деякі ліки і вітаміни, що будуть корисні для пам’яті і можете їхати додому.

Коли він вийшов, Злата залишилася сама. Вона опустила руку на груди і сумно зітхнула. Відчувала себе чужою у цьому світі, у своєму житті. Вже вкотре за цей час у лікарні, дівчина намагалася скласти докупи пазли своєї втраченої пам’яті і все було марно. Злата надіялась, що лікар виявиться правим і як тільки вона почне жити своє життя як раніше, то все налагодиться і пам’ятать повернеться.
Але було ще дещо, що її мучило — де вона була ці декілька днів поки її шукали, що з нею сталося і  хто та жінка що принесла її в лікарню.

Злата відчувала, що поза цією білою кімнатою залишилося щось важливе і вона  чекатиме доки буде готова згадати все.