Розділ 28. Після ритуалу

Арсен падав не на землю — у темряву. Тіло знепритомніло, але свідомість не зникла, вона ковзнула кудись глибше, туди, де пам’ять ще жила без страху й магії.

Він стояв на подвір’ї. Малий. Босоногий. Літо. Сонце тепле, трава коле п’яти. Він мале хлопʼя, бігає по траві, грає у футбол і більше нічого не треба для щастя. На ґанку — знайомі голоси.

— Арсене, йди їсти! — кличе його рідний жіночий голос.

Він обертається й бачить перед собою ту, яка виростила його і яку він так любить. Мама — така, яку він пам’ятав з дитинства: з фартухом, з легкою втомою в очах, але з тією особливою усмішкою, яка завжди означала — все буде добре.

Поруч з’являється батько. Сильні руки, запах дерева й диму. Трохи суворий, але насправді дуже добрий. Він мовчки кладе долоню Арсену на плече.

— Ходімо, синку. Там мама приготувала твої улюблені вареники —  каже він.

Світ довкола теплий, знайомий, справжній. І Арсен відчуває — тут спокій. Хлопець хоче йти за батьком і матірʼю до хати, аж раптом небо над подвір’ям тьмяніє. Щось змінюється, стає спекотно і важко дихати. Тоді за кілька кроків з’являються ще дві постаті. Жінка з білим волоссям і такими ж очима, як у нього. І високий чоловік із знайомим шрамом над бровою. Він розуміє, що це його справжні мати і батько. Вони не поспішають, не простягають рук. Просто стоять.

— Ми ніколи не відпускали тебе, так склались обставини — тихо каже мати. — Не звинувачуй нас, що не були поруч поки ти ріс. 
— Ми дуже хотіли цього, але не могли, — додає батько — ми робили це заради тебе. Ми любимо тебе, сину. Просто пам’ятай про своє коріння і хто ти насправді. Ми будемо поруч, тільки якщо ти захочеш цього.
Арсен робить крок назад. Серце б’ється швидше.

— Я не можу… — шепоче він. — Я не можу обрати між вами. Це надто важко.

Вишня на подвір’ї починає тремтіти, хмари над ними згущуються, але водночас сонце пробивається крізь них. Прийомна мама дивиться на нього з болем, але без докору.

— Те що ти появився у нас — це найкраще, що з нами сталося, — лагідно каже вона. — Ми дали тобі дім. Дали тобі любов, і це було взаємно. Ми пишаємося тобою і тим, ким ти став. Але якщо ти захочеш піти, ми зрозуміємо тебе. Ти завжди будеш нашим рідним хлопчиком, щоб не сталося.

Прийомний батько лиш киває.

— Ти не зобов’язаний залишатися, — каже він. — Але пам’ятай: любов не зникає, навіть якщо ти йдеш.

Арсен переводить погляд на справжніх батьків. Мати дивиться на нього зі сльозами. Батько — твердо, але з гордістю. 

— Ти не маєш нікого обирати. Ти вже зробив вибір, мій хлопчику, — шепоче справжня мати. — Просто прокинься. Вже час. 

Земля під ногами розсипається світлом. Обличчя зливаються, стираються. Арсен хоче щось сказати, але світ рветься і стає занадто кольоровим і яскравим, тоді ніби все кругом звужується.  Він різко вдихає. Очі розплющуються. Він бачить перед собою знайому шафу, вікно, крізь яке пробивається тьмяне ранкове світло. Все на своїх місцях. Це його кімната.  Хлопець повільно сів на ліжку.

Тіло було важким, ніби після довгої хвороби. У грудях — дивна порожнеча. Не біль. Не страх. Просто відсутність чогось дуже важливого. Арсен приклав руку до серця. Він почувався інакше. Ніби це все ще він — але без частини себе. Наче в голові була порожня полиця, з якої зняли щось цінне, не залишивши навіть спогаду про форму. Він спробував згадати сон — і пам’ять слухняно відвела погляд. Лише одне відчуття залишилось: він щось втратив і водночас — був врятований. Арсен глибоко вдихнув і повільно видихнув, дивлячись у вікно.

— Дивно… — тихо мовив він. — Наче я забув щось дуже важливе.

Але що саме — він не знав.