Розділ 27. Коли пам'ять мовчить

Після того, як Арсен мовив «Світло», серце Злати радісно стиснулося. Він не обрав темряву. Він залишиться тут. Вона бачила сяйво амулетів і водночас сама була наче загублена в просторі, ніби світ навколо віддалявся, розчинявся у світлі й тумані. Та радість тривала лише мить. Злата побачила, як Арсен впав на землю, і страх пронизав її різко й боляче — а раптом плата за ритуал — життя?

Вона хотіла підбігти до нього, але ноги не слухалися. Тіло відмовлялося коритися. Злата відчула таку слабкість, якої ніколи раніше не знала. Виснаження накрило її хвилею. Вона подумала, що витратила надто багато сили й енергії, і, мабуть, саме тому тепер не може навіть поворухнутися.

Злата заплющила очі й безпорадно лежала на землі. Десь поруч пролунали кроки. Вона чула їх, але не могла підвестися, не могла заговорити. Крізь напівтемряву побачила темну тінь. Їй здалися знайомими її риси. Злата намагалася ворухнути губами, спитати, хто це, але тіло її не слухалося.

Раптом хтось міцний підхопив її на руки — легко, мов пір’їнку. Дівчина навіть не пручалась. Дорогою вона то провалювалася в сон, то знову приходила до тями, не розуміючи, що відбувається. Перед очима пропливав ліс, верхівки темних високих ялиць, і в повітрі стояв густий запах хвої. Вона чула спів птахів, а згодом — налякані змахи крил, що розліталися в ніч.Страху не було. Лише дивне відчуття невідомості й повного безсилля.

На мить Злата знову прийшла до тями, коли сильні руки обережно поклали її на постіль. Перед очима з’явилася біла стеля якоїсь хатини. Вона відчула знайомий запах сушених трав і запаленої свічки. Від цього запаху в грудях потепліло. Злата відчула себе в безпеці.

— Ба… — ледь чутно прошепотіла вона і міцно заснула.

Злата була без тями кілька днів. Коли вона нарешті розплющила очі, перше, що відчула, — різкий запах ліків і стерильності. Білий стеляний світ здавався чужим і холодним. Вона спробувала поворухнутися — тіло було важким, ніби налите свинцем.

Злата не мала жодного уявлення де вона і як вона тут опинилася. Вона повернула голову і побачила, що біля ліжка сиділа її мама. Жінка дрімала, тримаючи Злату за руку, ніби боялася відпустити бодай на мить. Коли мама підвела на неї очі й побачила, що донька прокинулася, на її обличчі змішалися полегшення, сльози й втома.

Злата хотіла щось сказати, спитати, але слова застрягли в горлі. В голові було дивно порожньо. Вона намагалася згадати, що сталося перед тим, як знепритомніти і раптом зрозуміла: вона не пам’ятає останніх кількох місяців свого життя. Після смерті бабусі — ніби провал. Темна, глуха порожнеча.

— Мам…? — голос Злати був хрипкий і ледве чутний.

Жінка різко здригнулася, підвела голову й кілька секунд дивилася на доньку, ніби боялася повірити в побачене.

— Злато… Боже мій! — вона підхопилася зі стільця й одразу взяла її за руку. — Ти прокинулась. Ти чуєш мене?

Злата ледь кивнула.

— Де я?.. — прошепотіла вона. — Чому тут так… біло?

Мама видихнула тремтячо, ніби весь цей час затримувала подих.

— Ти в лікарні, сонечко. Ти була без свідомості кілька днів.

Злата насупилася, намагаючись зібрати думки.

— В лікарні? А як я сюди потрапила? Я… я не пам’ятаю.

Мама на мить відвела погляд, стиснула її пальці міцніше.

— Ми теж не знаємо, як саме. Тебе привела якась жінка. Сказала, що знайшла тебе на узбіччі дороги. І… просто пішла.

Злата мовчала. В голові було порожньо.

— Узбіччі?.. — тихо повторила вона. — Я не пам’ятаю дороги. Я взагалі… — вона ковтнула. — Я нічого не пам’ятаю після того, як померла бабуся.

Мама здригнулася.

— Лікарі кажуть, що це може бути шок. Або перевтома. Або… — вона не договорила, лише провела долонею по волоссю доньки. — Головне, що ти жива.

Злата заплющила очі на мить, а потім знову відкрила.

— Скільки мене не було?

— Кілька днів, — тихо відповіла мама. — Для нас це були найдовші дні в житті.

— Ви… шукали мене?

Мама гірко усміхнулася.

— Усюди. Поліція, знайомі, волонтери. Ми навіть найняли приватного детектива. Твоє фото було всюди, Злато. В інтернеті, в новинах.

Очі Злати наповнилися тривогою.

— І мене… впізнали?

— Так, — кивнула мама. — Медсестра. Молода дівчина. Коли тебе привезли в лікарню, вона впізнала тебе. Та дівчина бачила твоє фото онлайн і одразу подзвонила в поліцію. Якби не вона…

Вона не договорила, і її голос затремтів. Мвти хотіла заплакати, але стрималась. Злата знову замовкла. Дивилася в стелю, де повільно ковзала тінь від вікна.

— Мамо. — тихо сказала вона. — Мені здається, що я щось втратила. Щось дуже важливе. Але я не знаю що.

Мама нахилилася й поцілувала її в чоло.

— Можливо, пам’ять ще повернеться. А навіть якщо ні… — вона ковтнула сльози. — Ти не сама. Ми поруч.

Злата ледь кивнула. Десь глибоко всередині щось відгукнулося болем — ніби ім’я, яке вона ще не могла згадати.