Розділ 26. Лють

— Світло.

Слово пролунало і світ здригнувся.Не від грому, не від спалаху. Від тиші, що настала потім. У глибині Темнолісся те, що визрівало століттями та чекало свого часу, похитнулося і втратило форму. Морок  відчув це миттєво. Його тінь здригнулася, наче розірвана зсередини. Повітря навколо спресувалося, ніби ліс затамував подих.

— Ні! —  злісно прошелестіло з темряви.

Він лютував. Морок був впевнений, що Арден обере темряву. Бачив, як кулони спалахнули білим і тоді його марні сподівання тріснули як лід навесні. Його омана була досконалою. Він дав образ матері. Навіяв батьківське тепло і спокій. Дав обіцянки сили. Зобразив Злату так близько, так переконливо, що це мало зламати будь-кого. Але ні.

— Ти мав вагатися! — прошипів Морок, і тінь навколо нього рвонула, наче жива. — Ти мав повірити третій омані, прагнути щастя. Ви люди любите такі дурниці, це завжди спрацьовує. Я недооцінив тебе, хлопче. То все те кляте дівчисько. Якби не вона, ти б був вже давно у моїх руках. Я це так не залишу!

Його лють вже не вибухнула. Вона осіла. Морок зібрав її в собі, стискаючи, як отруту. Він прорахував усе. Кожен крок. Кожну слабкість. Кожну емоцію. Навіть те, що Злата була виснажена і  її сила майже згасла. Це все мало схилити чашу терезів. Темний Морок відчував: без Ардена баланс темряви похитнувся. Не зруйнувався, але ослаб.

— Без тебе Темнолісся не загине, — мовив він сам до себе. — Але воно більше не зростатиме. Темна магія не процвітатиме. Вона буде виживати. Ховатись. Чекати.

Він повільно стиснув пальці, і тінь під ногами здригнулася.

— Світло не перемагає, — продовжив Морок, уже з гіркотою. — Воно просто краде. Забирає силу, вириває з коренем, залишаючи після себе пустоту. Але це ще не кінець, — прошипів він. — Темрява не зникає. Вона змінює форму. І я знайду інший шлях.

Навколо щось хруснуло. Ліс наче заскрипів. Десь далеко почулося виття — коротке, злякане. Морок підняв голову. Навкруги запанувала тиша.

— Нічого, — мовив він повільно. — Ця війна програна. Але можна почати іншу. Задля помсти. 

Його тінь відступила, розчинилася між деревами. Темнолісся знову стало тихим, аж занадто тихим.

В той час з кущів неподалік виринула висока постать у чорному каптурі і швидко рушила до галявини де щойно закінчився ритуал.