Розділ 24. Світло і тінь

Межа між Темноліссям і людським світом.

Ніч перед затемненням була тихою. Місяць висів низько, неприродно великий, ніби хтось притримував його на небі, не дозволяючи зійти повністю. Його світло відбивало ледь тьмяним відблиском. Повітря здригнулося.

Спершу зʼявився він — з тіні між дерев туманом стелилась темна сутність у чорному плащі з каптуром. Це був Морок —  першородне джерело темряви. Він йшов так впевнено, ніби тут господар і ця ніч була створена спеціально для нього. Трава стелилась під ним, дерева хилились, наче у страху.

— Отже, — промовив Морок, дивлячись на небо. —Час прийшов.

З іншого боку галявини світло місяця раптом стало яскравішим. З кущів вийшла істота у світлому, від якої лилось сліпуче біле сяйво. Це була Біла Відьма, найперша енергія добра, яка зародилась у цьому світі.

— Ти довго чекав цього, моменту, чи не так? —  сказала вона тихо до Морока. Він повернув голову і усміхнувся ширше.

— О так, це мій зоряний час. Впевнений, що сьогодні Темнолісся отримає могутнього чорного мага, — сказав Морок неголосно, але так, що слова, здавалося, вʼїдалися в повітря. — Він мій ще до того, як зробив вибір.

Світла відьма різко підняла очі.

— Ти не маєш на нього права. Поки не було ритуалу, він межа між світлим і темним. Ти й сам не знаєш, яку сторону обере Арден. І бачу, що ти нервуєш від цієї невідомості.

— Маю, — заперечив він без емоцій. — Його кров памʼятає темряву, а сила прокинулася не від світла — від болю. Його страх кличе мене. Він боїться себе, а страх — мій найстаріший союзник.

Морок зробив крок ближче до Білої Відьми. Та не відступила, а дивлячись на нього промовила:

— Ти говориш про нього так, ніби він уже зламаний, — сказала вона спокійно. — Ніби страх — єдине, що в ньому живе.

Морок звузив очі.

— А хіба ні?

— Так, він втрачає контроль, коли любить, коли стає вразливим. Ти  цим користуєшся, бо саме через тріщини серця темрява проникає у світ. Але ти не бачиш того, що їх утримує.

Морок всміхнувся.

—  Він боїться не себе, — продовжила вона. — Він боїться нашкодити. І це не твоя територія.  Темрява живиться страхом за себе. А він боїться за інших. Особливо за неї.

Морок зневажливо хмикнув.

—  І що з того?

Світла відьма ледь нахилила голову, і в її погляді з’явилося щось дуже старе.

— Те, що ти ніколи не зможеш цього зрозуміти, — сказала вона. — Бо ти народився з бажання брати. — А він… — вона зробила паузу, — готовий віддати.

— Ну звісно. Ця любов і самопожертва нікому не потрібні, якщо у світі є сила, велич і могутність. А ця іскорка, яку люди звуть коханням тимчасова і згорає від першого подиху вітру, як сірник. Те ж саме з ними. Їх кохання заборонене, несумісне. Їм не можна бути разом. Вони порушують баланс, — сказав Морок. — Ти це знаєш.

Біла Відьма стисла губи, була доля правди у цих словах і спокійно відповіла:

— Баланс уже порушений самим прокляттям. Вони лише намагаються вижити всередині нього, от і все. Але ти правий, треба відновити рівновагу.

Морок повернув голову і саркастично засміявся:

— Завжди одне й те саме. Люди ніколи не визнають, що хочуть більше, ніж їм дозволено. Не можна допустити, щоб вони були разом. Треба зрівняти баланс, який порушено. Такі наші магічні правила.

— Знаю. Через порушення рівноваги, у світі коїться багато речей, які б не мали відбуватись. Магія може серйозно постраждати, тому ця ніч така важлива для нас всіх. Як будуть розвиватись події далі, залежить від його вибору — тихо мовила світла істота, і галявина ніби сяяла коли вона говорила.

Тіні біля ніг Морока здригнулися.

— Якщо хлопчина обере темряву, — мовив він майже ласкаво, — світ отримає силу. Справжню. Він стане тим, ким народився бути. Темнолісся відродиться. Магія перестане ховатись.

— А ціна? — запитала світла відьма.

— Завжди є ціна, — знизав плечима Морок. — Але вона буде чесною. —  Пророцтво каже, що ритуал вимагає плати, цього не уникнути. Кохання, пам’ять і життя....

Між ними на декілька хвилин стало тихо. Тоді Морок продовжив:

— Якщо Aрден обере темряву, він отримає неймовірну силу і могутність, про таке мріє кожен темний маг у Темноліссі. Він стане тим, ким був з народження —  сином свого батька, дитиною темряви. А платою за це буде їх заборонене кохання. Він пам’ятатиме її, але ніколи не зможе бути поруч. Любов — слабке підґрунтя для світу, занадто крихке.

Світла відьма стисла пальці.

— А якщо він обере світло? — запитала вона, дивлячись просто в темряву під каптуром.

— Тоді темна сторона покине його, — сказав Морок без заперечень. — Він стане чистим і світлим, його темне „я“ зникне без сліду. Але забуде її, не знатиме хто вона і що означала для нього. Вона стане для нього чужою. Для них.. для людей пам’ять – це важка плата.

— Якщо він обере світло, — сказала вона, — він залишиться людиною. З болем. З втратою. Але з вибором, зробленим серцем, а не страхом.

— Світло завжди пропонує страждання, — усміхнувся Морок. — І називає це чеснотою. Вибравши світло він втратить памʼять, отже і втратить її. Це боляче. То скажи мені, хіба це гуманно?

— А темрява завжди обіцяє полегшення, — відповіла вона. — А в результаті забирає свободу.

Між ними знову зависла тиша — напружена, знайома обом. Біла Відьма порушила мовчання і запитала:

— А життя? Коли воно стає платою?

Тінь у каптурі злегка напружилась.

 — Лише якщо правила буде порушено, — відповів Морок холодніше. — Якщо ритуал не завершать. Якщо кулони роз’єднають. Якщо вибору не буде.

— Тоді світ забере носія, — сказала відьма. — Щоб зупинити прокляття.

— І я нічого не отримаю, — тихо додав Морок. — Ти це хотіла почути? Нам обом невигідний цей варіант, ти ж знаєш це. Мені потрібна сила, тобі світло. Його смерть не змінить для нас нічого, не відновить магію, не змінить баланс.