Розділ 23. Тривога

Насправді Арсен дуже тривожився. Після того, як йому приснилась мати,  спокій хлопця розсипався, наче щось крихке, що він тільки-но зібрав докупи.

По-перше, він ніколи не думав, що зможе побачити її ось так — у сні. Вона ніколи йому не снилася. Він уявляв її зовсім іншою: розмитою, без чітких рис, майже абстрактною. У нього не було жодної її фотографії — лише кулон, який він носив як єдину пам’ять, єдину нитку, що з’єднувала його з тією, якої він ніколи не знав. І цього завжди вистачало. Цей маленький шматочок металу грів душу краще за будь-які слова.

Він любив свою прийомну матір. Вона була поруч, коли він ріс, коли падав, коли радів своїм досягненням, і навіть коли злився на весь світ. Вона стала для нього близькою. І якби батьки не розповіли правду, коли він був підлітком, він, можливо, й досі вірив би, що вони — його рідні.

Але той сон усе змінив. Образ жінки з білим волоссям перекреслив його внутрішню рівновагу. Її голос був надто реальним. Надто теплим. І водночас — болісно точним.

Арсен тільки зовні здавався спокійним — усміхався, жартував, торкався Злати так, ніби все під контролем. Він не хотів, щоб вона хвилювалася. Не хотів перекладати на неї свій страх. Та всередині нього вирувало.

Чому вона сказала саме це? Що означає вибір? Чому її слова звучали не як прохання, а як прощання? А якщо ритуал — це не просто з’єднання кулонів? А якщо за ним щось стоїть? Наслідки. Плата. Те, про що ніхто не говорить вголос. Питань було надто багато. Відповідей — жодної.

І все ж він розумів одне: шляху назад уже немає. Єдиний вихід — пройти ритуал. Зробити крок. Подивитися правді в очі і зробити вибір.
«Що б не сталося — хай буде так» — подумав хлопець.