Розділ 22. Декілька годин щастя

Злата приїхала до Арсена ще зранку. Він відчинив двері і побачивши її, видихнув — полегшено, по-дитячому щиро — тоді притягнув до себе.

— Ти тут.  — прошепотів, уткнувшись носом їй у волосся.

Вона кивнула, не знаходячи слів. Обійняла міцніше, ніж зазвичай, так, ніби хотіла запам’ятати це відчуття тілом. Серцем. Кожною клітиною.

День минув неспішно. Вони пили чай на кухні, мовчки сиділи поруч, час від часу торкаючись руками, ніби перевіряли — ти ще тут. Арсен готував сніданок, жартував, намагався бути легким і спокійним. Злата усміхалася у відповідь, але час від часу ловила себе на тому, що просто дивиться на нього — довго, уважно, так, ніби бачить востаннє.

— Ти якась тиха сьогодні, — зауважив він, притягуючи її до себе на дивані. — Все буде добре, золотко. Не нервуй.

— Просто хочу побути з тобою, — відповіла вона щиро. — Без слів. Можна? Лежати і слухати як ти дихаєш. Біля тебе так спокійно і тепло.

— Давай будемо лежати і мовчати. Для тебе все що захочеш — усміхнувся Арсен і поцілував її в скроню.

Вони лежали поруч, переплівши пальці. Злата відчувала його тепло, рівне дихання, спокійний стукіт серця. Їй хотілося зупинити час. Заморозити цю мить. Щоб не було ночі. Не було місяця. Не було вибору.

— Пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися? — раптом запитав Арсен.

— Пам’ятаю, — усміхнулася вона. — Ти тоді був надто впевнений у собі. Але це мені дуже сподобалось.

— А ти — надто вперта, — засміявся він. — Я тоді подумав, що ти або зламаєш мене, або врятуєш. Ти сяяла серед  цієї буденності та одноманітності, наче сонце в туманний ранок.

Злата ковтнула повітря.

— І що ж відбулося далі? — тихо спитала.

— Я закохався, — просто відповів він. — А це, здається, і є обидва варіанти водночас.

Вона заплющила очі, притискаючись до нього.

— Що б не сталося сьогодні опівночі… — почав Арсен, але Злата швидко приклала палець до його губ.

— Тссс.. Не треба, мовчи — прошепотіла. — Що буде сьогодні, те буде. Але зараз ми  тут, в моменті. Разом. І я щаслива.

Він кивнув і більше нічого не сказав. Обійняв її міцніше, і вони лежали, шепотілись про все на світі і пристрасно цілувались.

Надворі день поволі схилявся до вечора. Світло за вікном темнішало, а кулони на їхніх грудях ледь відчутно тепліли, ніби відгукувалися один на одного.

Злата дивилася на Арсена і думала лише одне: «Якщо це останні хвилини, коли він поруч, то ми провели  їх разом і ми щасливі». Вона притулилася до нього ще ближче, ніби хотіла захистити самим дотиком.

А за вікном на старому каштані мовчазно за всім спостерігав чорний ворон.