Розділ 20. Тиша перед бурею

Арсен вийшов з роботи пізніше, ніж планував. День видався нелегкий, бо роботи було багато, ще й ці внутрішні сумніви гризли йому душу. Проте зараз, ковтнувши свіжого повітря він видихнув і навіть зловив себе на думці, що почувається спокійно. Головне провести ритуал і все буде вирішено. Саме в це Арсен хотів вірити.

Він дістав телефон і набрав Злату. Гудки. Один. Другий. Третій. Вона не відповіла.
Арсен зупинився просто посеред тротуару, хмурячись. Злата ніколи не ігнорувала його дзвінків. Навіть якщо була зайнята — писала коротке «Передзвоню». Він спробував ще раз. Знову тиша. У грудях з’явилося неприємне стискання. Не темрява — ні. Щось інше. Холодна тривога, яка повільно розросталася.

«Може, злякалася? Може, вирішила, що з цим усім краще не мати справи? Або… щось сталося?».

Арсен швидше пішов вулицею, вже не помічаючи людей довкола. Думки плуталися, але раптом щось усередині нього різко здригнулося,  — наче хтось смикнув за невидиму нитку. Кулон нагрівся і засяяв. Такого не було з ним ще від того ранку, коли темрява охопила його тіло. Хлопець зреагував швидко — підняв голову і аж крикнув від несподіванки:
— Обережно! 

На дорогу вибігла маленька дівчинка, вирвавшись з рук матері. А назустріч їй з шаленою швидкістю мчав автомобіль. Арсен не вагався ні секунди. Він кинувся вперед — і в ту ж мить відчув, як щось світле, тепле, потужне виривається з нього назовні. Час ніби сповільнився. Світло обгорнуло його руки, плечі, серце. Він підхопив дитину й відштовхнувся назад — рівно настільки, щоб авто пронеслося за кілька сантиметрів від них.

Гальма завищали. Люди закричали. Арсен опустив дівчинку на землю. Вона дивилася на нього великими переляканими очима, а потім міцно обійняла за шию.

— Дякую… — прошепотіла її мати, тремтячи.

Він лише кивнув, не знаходячи слів. Тепло всередині ще пульсувало. Світла сила не зникала — навпаки, здавалося, вона хотіла вийти назовні ще сильніше, ширше, ніби доводячи щось самому світові. Арсен в той момент почувався щасливим. Він подумав, що світла сторона не зникла, вона є в ньому, і щойно цей вчинок розбудив її. Отже, ще не все втрачено.

Хлопець підвів голову. Прямо над ним на ліхтарному стовпі сидів чорний ворон. Його блискучі очі пильно дивилися просто на Арсена. Птах каркнув  різко, пронизливо, а тоді злетів у небо. Світло в грудях здригнулося, наче наткнулося на тінь. Арсен впевнено стиснув телефон у руці.

— Злато, — прошепотів він. — Все буде добре. Я це владнаю. Обіцяю. 

Прийшовши додому у піднесеному настрої, Арсен мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку, взявся готувати вечерю. Раптом телефон засвітився і хлопець почувши звук  повідомлення, кинув все і помчав до нього. Це писала Злата:

«Привіт, любий. Вибач, що не відповідала. Мала справи. Я дуже втомлена, зараз буду відпочивати».

 По тону повідомлення, Арсену здалось, що дівчина засмучена:

«У тебе все в порядку, Златусь? Ти налякана через вчорашнє? Хочеш поговорити про це?».

Арсен схвильовано чекав повідомлення, дивлячись, як рухаються три крапки.

«Трохи схвильована, але не налякана. Ти ж знаєш, що разом ми все вирішимо. Завтра остання ніч перед повним місяцем, я сьогодні багато читала про це, щоб провести ритуал». — відповіла Злата.

Арсен видихнув і усміхнувся.

«Ні за що не хвилюйся. Все буде добре, люба! Проведемо ритуал, зʼєднаємо кулони і все вирішено. Поїдемо відпочивати в гори, будемо милуватись краєвидами і збирати запашні трави для твого чаю. Обіцяю!».

Пауза від Злати тривала понад хвилину. Тоді вона написала:
«Звичайно, любий.  Так і буде, обовʼязково. Завтра побачимось. Цілую.»

Після цього повідомлення Арсену стало тепліше на душі, він радів, що Злата в порядку. Повечерявши, хлопець пішов до спальні, ввімкнув телевізор і сів на край ліжка, машинально гортаючи канали. На одному з них йшло якесь документальне шоу, голос диктора монотонно розповідав про життя диких тварин. Втома накрила його несподівано швидко. Повіки стали важкими, думки сплутались, а голова, мов налита свинцем, схилилась на подушку. Телевізор продовжував тихо говорити, але звуки поступово віддалялися, ніби тонули у воді.

Арсен заснув міцно. Йому снився дивний сон — надто чіткий, надто справжній, щоб бути просто грою уяви. Він стояв посеред широкого простору без стін і меж. Повітря було теплим, спокійним, наповненим м’яким сяйвом, яке не сліпило очей. Тут він почував себе так добре і затишно. Перед ним з’явилася жінка. Висока, струнка, з довгим білим волоссям, що спадало хвилями на плечі. Її очі світилися сумом і любов’ю водночас.

— Час близько, Ардене, — сказала вона тихо, але її голос лунав так, ніби звучав просто в його серці. — Прокляття скоро ввійде в силу. І ти мусиш зробити вибір.

— Який вибір? — прошепотів він.

Жінка підійшла ближче.

— Вибери світло, — промовила вона. — Навіть якщо буде боляче. Навіть якщо плата здаватиметься нестерпною. Це єдиний шлях, який не знищить тебе остаточно.

Вона підняла руку й торкнулася його щоки — дотик був теплий, справжній.

— Будь сміливим, мій хлопчику. Не дай темряві обдурити тебе. Морок підступний. Він говоритиме правильні слова, обіцяючи силу й порятунок. Але ціна буде вищою, ніж ти думаєш. Пам’ятай: світло в тобі живе. Не дай йому згаснути.

— Мамо… — зірвалося з його вуст.

Її усмішка стала ще сумнішою.

— Я завжди з тобою, — прошепотіла вона, і світло почало тьмяніти.

Арсен різко прокинувся. У кімнаті було темно, лише екран телевізора мерехтів холодними кольорами — те саме документальне шоу, диктор розповідав про птахів, що виживають у темряві. Арсен тремтячими руками вимкнув телевізор і ліг на спину. Серце калатало.
«Це була вона! Я точно знаю.» — подумав він. — «Моя мама».

Він дивився в стелю й прокручував її слова знову і знову. Про вибір. Про світло. Про біль.
І вперше усвідомив: усередині нього не просто прокляття. Усередині нього війна. Світло й темрява стояли над прірвою, і лише він вирішував, у який бік зробити крок.