Розділ 18. Чари

Злата була в агонії. Повернувшись додому, вона навіть не лягала спати, одразу взялась за зошит бабці. Сторінки шелестіли під пальцями, мов сухе листя. Вона ретельно вчитувалась у кожен рядок, кожну примітку на полях, кожну дивну позначку, ніби між літерами могло сховатися спасіння. Намагалась щось вигадати, знайти рішення, але в записах не було нічого. Ні слова про те, як уникнути плати. 

Злата розчаровано зітхнула й закрила зошит, але за мить знову відкрила його, ніби впертість могла змінити написане.

— Може… — прошепотіла вона сама до себе. — Може, його можна переписати?

Вона знову почала гортати сторінки. Шукала слова «відтермінувати», «зламати», «обійти». Коли в черговий раз там не трапилось нічого корисного, дівчина роздратовано кинула блокнот на ліжко. Той глухо вдарився об ковдру.  Злата підвелася.

— Гаразд, — сказала вона вже іншим тоном. Твердим і впевненим. — Тоді я зроблю інакше. Я відьма, спробую свої магічні сили.

Вона запалила свічку. Полум’я затремтіло, ніби відчуло її рішучість. Тінь Злати витягнулася по стіні, стала неприродно довгою, чужою. У її голові визріла небезпечна, майже безумна ідея — спробувати накласти закляття і переписати пророцтво, а якщо це не вийде, то відтермінувати його.

Вона вперше бралася за щось настільки серйозне. Злата не знала точних слів. Не знала, які символи безпечні, а які — заборонені. Але страх втратити Арсена був сильніший за обережність. Сильніший за здоровий глузд.

Вона креслила знаки, які приходили їй в голову, шепотіла уривки заклять, які вигадувала, зациклившись в своїй голові на проклятті. Полум’я свічки здригнулося, але не згасло. Накреслені символи залишилися мертвими лініями на папері. Нічого не відповіло. Нічого не відгукнулося.

Вона вперто продовжувала шепотіти, тримаючи руки над свічкою, бо вірила, що якщо докласти достатньо сили, доля поступиться. Злата не розуміла, що кожна спроба змінити пророцтво марна справа, хоч провидиця  попереджала її про це. Не усвідомлювала й того, що інколи біла магія безсила перед тим, що було написане сотні років тому. Як і не знала того, що темрява ніколи не приходить силоміць. Вона терпляче чекає, поки людина сама стане достатньо відчайдушною, щоб простягнути руку.

— Я не дозволю — тремтячим  голосом мовила Злата. — Я не дозволю  забрати його. Це нечесно!

Її руки опустилися. Плечі знітилися. Сили зникли так само раптово, як і з’явились. Через деякий час знесилена дівчина загасила свічку. Дим тонкою цівкою піднявся вгору, повільно розчиняючись у темряві кімнати, ніби сама ніч забирала з собою її слова. Злата сиділа мовчки, дивлячись у порожнечу. І тоді вона прийняла ще одне рішення. Якщо записи мовчать,  а пророцтво не піддається, її магія не діє, то можливо, варто говорити не з текстом, а з тією, що передала їй силу у спадок?

Злата повільно взяла зошит бабусі, розгорнула на сторінці з тонко виведеним знаком — тим самим, біля якого колись було написано: «Сила повертати втрачене стосується також і тих, кого немає поруч. Виклика дух чи тінь людини можна з допомогою свічки, трав і слів, які линуть від серця. Це дуже потужний дар, який треба використовувати з розумом. І є ще одне але – не можна прикликати тих, від кого успадкований цей дар. Це дуже небезпечно».

— Пробач, — тихо сказала вона в порожню кімнату. — Але інакше я не можу. Мені дуже потрібна твоя порада, здається я на бездоріжжі.

Полум’я нової свічки здригнулося, ніби від подиху, хоча в кімнаті не було жодного протягу. Злата розклала трави навколо — полин, чебрець, сухі пелюстки чорнобривців. Руки тремтіли, але рухи були точні і впевнені.

Дим піднявся густіший, ніж зазвичай. Він не розсіювався, а збирався над свічкою, повільно обертаючись, ніби шукав форму. Повітря стало важким, наповненим знайомим запахом — старого дому, печі, сухих яблук на горищі. Серце Злати закалатало.

— Я знаю, що не можна тебе викликати, ба — прошепотіла вона. — Але я не маю вибору, я так втомилась від цього, я більше не знаю у кого просити допомоги.

Свічка раптом затріщала. Полум’я витягнулося вгору, стало блідішим, майже прозорим. У диму почали з’являтися знайомі обриси — не чіткі, радше відчутні, як спогад, що виринає з пам’яті.

— Ти зайшла занадто далеко, дитинко — пролунало тихо в кімнаті. — Навіщо ти мене прикликала, це буде мати небезпечні наслідки.

Злата завмерла, боячись навіть дихнути.

— Бабусю, вибач. Я просто у розпачі і не знаю, що робити. Те пророцтво, про яке ти писала у своєму зошиті забере в мене того, кого я люблю, або наше кохання, в найгіршому випадку – чиєсь життя. Я хочу знайти інший шлях, переписати історію.

Бабусине марево тихим глухим голосом промовило:

—  Прокляття не можна змінити і переписати, Златочко. Мені дуже шкода.

— Але я не прошу зняти прокляття, — швидко заговорила дівчина. — Я знаю, що не все можна змінити. Але може є спосіб обійти плату? Змінити наслідки? Врятувати його і не втратити себе?

Дим здригнувся, і повітря навколо стало холоднішим.

— Пророцтва не переписують, — відповів голос. — Кожна спроба обдурити долю лише міняє форму ціни, а не скасовує її.

— Але ж ти сама писала, що я біла відьма, про силу повертати втрачене — відчайдушно прошепотіла Злата. — Навіщо мені та сила і магія, якщо я не можу врятувати його?