Розділ 17. Сумніви

Арсен сидів за робочим столом, втупившись у монітор, але не бачив ані рядків, ані миготливого курсора. Час ішов, хвилини складалися в години, а в голові знову й знову прокручувався той момент. Чорні очі, чужий голос, що вирвався з його горла. Руки, які не слухались. Його досі морозило від думки, що це був він.

Арсен повільно стиснув пальці, ніби перевіряючи, чи справді вони знову його. Сила спала, але не зникла. Вона ховалася десь глибоко в нетрях душі і терпляче чекала.

"Що зі мною відбувається? Раніше було інакше. Завжди було інакше. Інтуїція, гостре чуття, відчуття страху в людях,  дивні відчуття і ситуації —  але не це. Не втрата контролю. Не темрява, яка піднімається хвилею й зносить усе на своєму шляху."

Він різко зітхнув і провів рукою по обличчю.

"Амулет" — думка прийшла раптово, мов удар. Арсен завмер. Він зняв його. Сам. Без вагань. Без страху. Бо не вірив словам Велемира із сну, не думав, що це має якесь значення.

 "Тоді в душі мене теж накрило холодом і це було схоже відчуття темряви. Мабуть, я порушив баланс" — холодно усвідомив він.

"А якщо наступного разу… А якщо я не зупинюсь?".

Перед очима постала Злата. Її обличчя, перелякане й водночас вперте. Її голос. Її руки, які тягнулися до нього навіть тоді, коли він був небезпечним. Від цієї думки в грудях защеміло.

— Я можу нашкодити їй… — прошепотів він, не зважаючи на те, що поруч були люди.

Це було найстрашніше. Не темрява. Не сила. А те, що поруч із ним вона під ударом. Він може зробити їй боляче, сам того не усвідомлюючи. Бо кожен його зрив — це крок до того, щоб зламати її життя.

Варіанти крутилися в голові, як уламки. Навчитися контролювати себе. Знайти відповіді. Зрозуміти, як стримати темну сторону. Або ж піти, зникнути з її життя, поки не пізно. Вона йому цього ніколи не пробачить, це як зрада. Але може так буде краще для обох? Так він зможе захистити її ціною болю і власної самотності. Серце болісно стискалося від самої думки про це.

"Я кохаю її, я не впевнений, що наважусь на це. Вже не уявляю як зранку можна прокинутися без неї, без її дзвінкого сміху і ніжного погляду".

Він помітив, що навіть на роботу не спішить із таким завзяттям як раніше, бо чекає закінчення робочого дня, щоб побачити свою рудоволоску.  І тоді, крізь страх і сумнів, сплив ще один спогад  —  дівчина якось розповідала  про записи бабусі, в яких йшлося про ритуал і зʼєднання кулонів. Арсен повільно підняв голову.

"З’єднаємо кулони — і все скінчиться".

Арсен видихнув, ніби вперше за день знайшов опору.

— Це вирішить проблему! — тихо сказав він собі.

Він не знав. Не міг знати, що ритуал не зцілює — він змінює. І що деякі двері відкрившись, більше не зачиняються. І що вибір, який на них чекає, стане найболючішим у їхньому житті.