Розділ 16. Світло робить свій хід

Злата не пам’ятала, як опинилася вдома. Квартира була тихою, занадто тихою після того, що сталося. Зачинила за собою двері, притулилася до них спиною й кілька секунд просто стояла, намагаючись зібрати думки. Перед очима знову і знову з’являвся Арсен і ті чорні бездонні очі, ніби в них заглянула сама ніч.

Вона зірвала  куртку, навіть не роззуваючись підійшла до шафи й витягла  старий, потертий записник бабусі. Той самий. З пожовклими сторінками, дрібним почерком і дивними символами на полях.

— Будь ласка, — прошепотіла вона, перегортаючи сторінки. — Будь ласка, скажи, що ти знала, що робити. Дай підказку, ба.

Руки тремтіли. Злату пожирав страх не за себе, а за нього. Але вона ніколи ще не була впевнена в собі як сьогодні. Дівчина читала уривками, перескакувала рядки, але все було не те.  Сторінка за сторінкою. Трави. Замітки. Сни. Обереги. Ні слова про те, що сталося з Арсеном. Ні підказки. Ні порятунку.

Вона гортала швидше, майже нервово, пропускаючи рядки, перечитуючи одне й те саме по кілька разів.

— Ні… цього не може бути, — тихо видихнула вона. — Ти ж знала. Ти точно знала!

Раптом Злата зупинилася. Не тому, що знайшла відповідь — навпаки. Бо нічого не було. І саме в цю порожнечу прийшла пам’ять.

«Ти маєш дар знаходити втрачене, дитино», — бабусин голос прозвучав так чітко, ніби вона стояла поруч. «Не речі. Людей. Шляхи. Навіть тих, кого вже немає поруч».

Серце Злати сіпнулося.

— Батько Арсена… — прошепотіла вона. — Велемир. Він снився йому, отже він хоче допомогти і може знати, як це зробити. Тільки треба його знайти, прикликати сюди. Я ж відьма, я з цим справлюсь.

Кулон-місяць на грудях став теплішим. Злата запалила свічку,  заплющила очі й зосередилася не на словах, а на відчутті — на образі чоловіка зі снів Арсена.

— Велемире, якщо ви мене чуєте… — її голос тремтів, але не зламався. — Мені потрібна порада. Вашому сину потрібна допомога.

Повітря в кімнаті стало густішим. Світло свічки ледь помітно здригнулося. І в кутку кімнати почало формуватися марево — нечітке, тремтливе, ніби відблиск у воді. Це був обрис Велемира наче з туману. Він виглядав рішучим, суворим і був дуже красивий. З шрамом над бровою та з лукавими очима, дуже владними і темними як ніч.

«Арсен дуже схожий на нього.. і такий ж гарний» —  подумала Злата і одразу ж зупинила себе.

— Ти смілива, якщо викликала мене, — мовив він тихо, — бачу, що ти біла відьма.. — Тоді він побачив її кулон на шиї і йому все стало зрозуміло.

— Так, я новоспечена відьма. Мене звати Злата. Я знаю про вашого сина, його темну сторону, про прокляття, яке висить над ним і хочу допомогти йому, — вона зробила крок уперед. — але я не знаю, що робити.

—  Бачу, що ти  і є частина прокляття — «рудоволоса поцілована місяцем». У мене мало часу — перебив він — Тому  слухай уважно. Я не можу допомогти фізично, бо немаю права наближатися до сина зараз, але знаю тільки одне.

Злата кивнула, затамувавши подих.

— У Темноліссі є провидиця Аміна. Вона бачить вузли долі там, де інші бачать лише роздоріжжя. Вона зможе допомогти знайти рішення. Провидиця точно знає, як з’єднуються місяць і зірка.  Знайди її, якщо справді хочеш допомогти моєму сину.

— Арсен піде зі мною? — одразу запитала Злата.

Велемир похитав головою.

— Ні. Йому туди не можна. Темний Морок забере його, як тільки він ступить у Темнолісся. Це твій шлях. Твій вибір. Я розкажу тобі, як туди потрапити.

Велемир коротко розповів шлях як добратись до провидиці. Злата впевнено стиснула кулаки.

— Я піду.

Велемир ледь усміхнувся.

— Я зрозумів це одразу, як тільки ти мене викликала. Мені час. Зроби це — врятуй мого хлопчика.

Марево почало танути, але перед тим він устиг додати:

— У тебе все вийде. У вас… я вірю в це!

— А якщо не вийде? — схвильовано прошепотіла Злата.

— Тоді Морок переможе, — відповів він чесно. — Але поки ви обираєте одне одного — шанс є.

І він зник. Свічка погасла, а Злата повільно видихнула й притисла кулон до грудей.

— Я знайду Аміну, — сказала вона вголос. — І я врятую його. Навіть якщо доведеться пройти крізь темряву самій.

Злата йшла довго. Місто залишилося позаду непомітно — асфальт змінився ґрунтом, шум машин стих, а повітря стало важким, настояним на волозі й травах. Темнолісся не лякало, але все кругом було чужим. Дерева стояли надто близько. Тіні не повторювали рухів гілок. І здавалося, що сам ліс спостерігає. Кулон-місяць теплів на грудях, ніби підказував дорогу.

Нарешті вона була біля столітнього дуба без кори, в оточенні скель. На одній з них розчахнутий камінь, все як говорив Велемир. Тільки вступивши в печеру, її зустріла Аміна, наче чекала, коли Злата прийде. Всередині приємно пахло сушеними травами.

— Я чекала, що ти прийдеш раніше,  — сказала вона без вступу,  — але час ще є.

— Ви знали, що я прийду? — здивувалася Злата.