Розділ 15. І приходить темрява

Пройшло кілька днів після дня народження Арсена — і ці дні стали найщасливішими в його житті. Він ніби справді літав на крилах. Зранку прокидався з відчуттям легкості, на роботі був зосередженим і натхненним, легко закривав справи, які раніше дратували. Навіть курсова, відкладена на потім, раптом перестала здаватися тягарем.

Усе в його думках зводилося до неї. До Злати. Він ловив себе на тому, що не хоче її нікуди відпускати — ні фізично, ні подумки. Йому хотілося, щоб вона була поруч постійно: залишала чашку на його кухні, кидала светр на спинку стільця, сміялася у ванній, поки він чистить зуби. Ідея запропонувати їй переїхати до нього з’являлася дедалі частіше — і щоразу він відганяв її, називаючи поспіхом. Та було щось, що не давало повністю розчинитися в цьому щасті. Його темна сутність. Останнім часом вона нагадувала про себе частіше — не відкрито, не агресивно, а тихо. Як тиск десь під шкірою. Як холодний подих за спиною. Іноді Арсен ловив себе на дивному відчутті: ніби в тиші кімнати хтось слухає разом із ним. Він навчився стримувати це. Навчився контролювати. Але страх, що Злата колись побачить цю частину його — і злякається… цей страх нікуди не зникав.

Того ранку Арсен прокинувся раптово. Не від звуку і не від кошмару, а від ранкових звуків міста. Кімната була занурена в темряву, лише слабке світло ліхтаря з вулиці ковзало по стіні. Злата спала поруч, спокійно, її дихання було рівним. Юнак почувався дуже щасливим.  Арсен обережно сів у ліжку, поцілував сонну дівчину у щоку і тоді пішов на кухню, щоб випити води. Арсен стояв біля мийки, сперся долонями об стільницю й дивився у скло, де відбивалося його обличчя — спокійне, але надто зосереджене.

І раптом — тиша стала неприродною. Не було чути жодних звуків з вулиці, ні шуму машин. Навіть годинник на стіні ніби зупинився між ударами. У грудях щось різко стисулося. Темрява всередині нього піднялася хвилею — гарячою, різкою, п’яною від свободи. Вона підіймалася повільно, наче чорна вода з глибини, заповнюючи кожну клітину.  Дихання збилося. По венах розлилося крижане тепло. Повітря в кімнаті стало густим. Тіні в кутках почали рухатися, витягуватися, ніби оживали. Арсен спробував зосередитися, викликати силу — але її не було. Ніби хтось перекрив доступ. Арсен спробував ще раз . Зазвичай це працювало. Він знав, як тримати себе. Цього разу — ні. Ноги ослабли. Він ухопився за край столу, але пальці ковзнули. Вода розлилася темною плямою, схожою на тінь.

— Чорт! — прохрипів Арсен і вчепився пальцями в край мийки.

Його очі в відображенні потемніли. Повністю. Сила виривалася назовні, не питаючи дозволу. Контроль, який він завжди тримав, тріснув, як тонке скло. Він відчував темряву, що охопила його — дику, голодну, нетерплячу.

— Ні… не зараз — він стиснув зуби.

Кухонна шухляда висунулася сама й з гуркотом вдарилася об підлогу. Склянка на столі розлетілася на друзки. Повітря вібрувало, ніби кімната не витримувала напруги.

— Арсене? — почувся сонний голос Злати з спальні.

Він хотів крикнути. Сказати, щоб вона не підходила. Щоб тікала. Не зміг. Темрява стиснула легені, мов лещата. Зіниці потемніли повністю, а по венах прокотилося крижане тепло. Кулон-зірка на його грудях тьмяно блимнув — і майже згас.

Злата завмерла на порозі.Вона побачила його таким, яким ще ніколи не бачила: шалені чорні демонські очі, блідий з темною тінню, що ніби рухалася під шкірою. Повітря довкола нього тремтіло, мов перед грозою. Вона зрозуміла, що тут щось не так, без темної магії не обійшлося.

— Арсене,  — тихо, майже пошепки.

— Не підходь, — його голос прозвучав різко, чужо. — Я сказав — не підходь!

Злата зробила крок назад, але не втекла. Він підняв на неї очі. І в них було все: страх, біль — і щось чуже. Щось темне. А цей моторошний погляд, від якого серце ховалося в п’яти. Хотілось повернутись в тепле ліжко, закутатись ковдрою і заснути —  хай це буде просто страшний сон. Але це була реальність, якийсь сюр. І саме в цю мить Злата зрозуміла, що то вже не той Арсен якого вона знає. Це його темне я, або ж прокляття почало працювати.

Злата зробила крок уперед — і зупинилася. Інстинкт кричав тікати. Серце — залишитися. Вона бачила темряву. Не як щось абстрактне — як живу, дихаючу присутність. Вона обвивала Арсена зсередини, шепотіла в ньому, дивилася на неї його очима. Але під усім цим… він усе ще був там.

— Це не ти, — прошепотіла вона, сама не знаючи, кому говорить: йому чи тому, хто всередині. — Я знаю. Треба боротися. Ти сильніший за це все.

— Ти нічого не знаєш! — зухвало кинув він, і в цю мить сила рвонула ще раз. Він різко махнув рукою — зі столу злетіли предмети. Чашка — та сама, яку вона подарувала, — впала і розбилася з дзвоном. Злата здригнулася. Це ніби протверезило його.

— Злато, — хрипко. Це вже був голос того Арсена, якого вона знала.. —  Не треба, тікай! Будь ласка. Я… не контролюю себе. Я можу…

Він опустився на коліна, судомно вдихаючи повітря.

— Арсене, подивись на мене, — сказала вона твердо.

Вона підійшла ближче, попри страх. Кулон-місяць на її шиї теплів, ніби відповідаючи на щось у ньому.

— Я тут, — сказала вона. — І я не піду. Тоді я побуду твоїм контролем, — сказала вона впевнено. І торкнулася своєю рукою до його грудей, де під тканиною холодно мовчала зірка. Світ здригнувся. Місяць на її шиї спалахнув м’яким сріблом, не різким — живим. Світло розлилося між ними, ніби хтось обережно розкрив долоню. Він підняв на неї погляд. У глибині чорних очей на мить з’явилася тріщина. Сила відступила на крок назад. Арсен упав на підлогу, знесилений.