Розділ 14. Шепіт тіні

Темний Морок не з’явився одразу. Спершу був вітер. Не різкий — навпаки, надто тихий для ночі. Листя на деревах не шелестіло, а ніби завмирало, притискаючись до гілок. Тоді раптово нізвідки появився туман. На мосту сидів ворон —  чорний, нерухомий, як вирізаний із темряви.

— Він близько, відчуваю його темну силу. Ще трохи зусиль і він буде мій — прошепотіла тінь.

Голос не лунав з одного місця. Він був усюди — у тумані над рікою, у воді під мостом, у холоді, що повільно пробирався під шкіру. Ворон ворухнув крилом.

— Так… — Морок продовжив свій монолог. — Амулет ще тримає. Але вже не так міцно, як раніше.

Тінь під мостом згустилась і почала набирати обриси. З неї повільно вималювалась постать Темного Морока — висока, розмита, ніби світ відмовлявся приймати її форму. Там, де мали бути очі, темрява була глибшою.

— Він росте швидше, ніж ти думав, Велемире, — говорив Морок, наче звертаючись до спогаду. — Твій син завжди був… перспективним.

Ворон зірвався з місця і почав кружляти над тінню, а тоді полетів у ніч.

— Лети, —  наказав Морок. — Знайди його. Хай він буде під твоїм пильним поглядом.

Туман на мить розійшовся — і в темряві з’явилося віддзеркалення: Арсен стоїть біля вікна своєї квартири з усмішкою на обличчі. Кулон-зірка на грудях ледь помітно світиться тьмяним білим світлом.

— Ти вже починаєш чути мене, — промовив Морок майже ніжно. — Хоч ще не знаєш цього.

Він нахилив голову.

— Але вона… — з ноткою невдоволення просичав — Вона ускладнює все.

У тіні з’явився інший образ — Злати. Її світле волосся, місячний кулон і тепло, яке різало темряву, мов ніж.

— Місяць і зірка, — прошепотів Морок так злісно, що трава схилилась до землі. — Це якраз те, що може його врятувати, знищити моє прокляття. Але я цього не дозволю, він уже в моїх руках.

Він зробив крок уперед — і вода під мостом завирувала.

— Вона думає, що допоможе, — голос шепотів жорсткіше. — Думає, що світло рятує. Але ти знаєш, відьмо,  що світло робить з тими, хто народився між?

Морок усміхнувся так, що ставало моторошно.

— Воно їх ламає.

І він розчинився так само раптово, як і з’явився. Лише слова ще довго висіли в повітрі:

— Час прийшов. І навіть біла магія не сховає його від мене.

На іншому кінці міста Арсен раптово здригнувся. Наче хтось вимовив його ім’я — не вголос, а всередині. Кулон-зірка став гарячим. А в небі, над дахами, кружляв ворон.