Розділ 13. День народження

Наступного дня Злата зловила себе на тому, що усміхається без жодної причини. Вона стояла перед дзеркалом довше ніж зазвичай, розглядаючи власне відображення, ніби бачила себе вперше. У рухах було щось легке і нехарактерне для неї. Вона міняла сукні, светри, торкалася волосся, а потім раптом зупинилася – біла сукня. Вибір був інстинктивним. Ніби сьогодні темряви і так достатньо.

Кулон-місяць ліг на груди м’яко, впевнено, так, ніби знав своє місце і не потребував дозволу. Злата на мить затримала на ньому погляд. Учорашні слова, погляди, поцілунок — усе це знову накотило теплою хвилею.

Вона видихнула й тихо засміялася сама до себе.

— Заспокойся, — прошепотіла, але усмішка не зникла.

Погляд ковзнув до годинника.

«Подарунок», — згадала вона раптом.

І одразу ж — відчуття, що часу обмаль. Наче день уже почав рахувати хвилини. Злата схопила сумку, востаннє глянула у дзеркало — вже без сумнівів — і рушила до дверей. Дівчина вже сідала в таксі, коли телефон тихо завібрував у долоні. Це було повідомлення від Арсена:

 „Привіт. Ти ще не передумала скласти мені компанію сьогодні й відсвяткувати скромно мій 21 день народження?“

Вона усміхнулася, дивлячись у вікно, де місто повільно пропливало повз, і швидко набирала текст:

  “Привіт, стариганю. Зі святом тебе. І так — я вже чекаю зустрічі з нетерпінням.”

Відповідь прийшла майже одразу:

“Тоді, може, відсвяткуємо у мене? Я купив найсмачніший торт. Повір, я знаю, що кажу.”

Злата тихо засміялася. У цьому було щось дуже його — впевненість, напівжарт, напіввиклик. Вона відповіла:

„Пропозиція спокуслива. Важко відмовитися. Та й цікаво, як виглядає барлога вовка-самітника.“

Кілька секунд тиші — і нове повідомлення.

„Може заїхати по тебе?“

Вона на мить замислилася, дивлячись на відблиск власних очей у затемненому склі.

„Ні. Я приїду сама, щоб не псувати сюрпризу.“

Три крапки з’явилися на екрані, зникли, з’явилися знову.

„Домовились.Тоді чекатиму. Цілую.“

Злата заблокувала телефон і відкинулася на сидіння. Серце билося трохи швидше, ніж мало б.

Арсен відкрив двері майже одразу, ніби чекав, притулившись спиною до них.

— Привіт, — сказав тихіше, ніж зазвичай.

У коридорі було напівтемно. Лише тепле світло з кімнати лягало смугою на підлогу. Злата зробила крок усередину — і вони на мить зіткнулися поглядами так близько, що їй здалося, ніби повітря між ними загусло.

— З днем народження, — усміхнулась вона і простягнула пакунок. Арсен здивовано підняв брови, але взяв подарунок обережно, ніби щось крихке. Він мовчки розгорнув його. Спершу — вінілова платівка. Назва змусила його усміхнутися без його звичної іронії.

— Ти серйозно?.. — він захоплено поглянув на неї. — Це… ідеально.

Потім чашка. Чорна, матова, зроблена вручну. Він провів пальцем по її краю.

— Чорна, як моя душа? — хмикнув.

— Саме так, — з лукавством відповіла Злата, — я сама її зробила, це моя улюблена.

Арсен засміявся тихо, підняв погляд — і вже без жартів.

— Дякую, — сказав щиро,  — це дуже цінно для мене.

Він нахилився і поцілував її. Не поспіхом. Так, ніби дякував не лише за подарунок, а за сам факт, що вона тут.

— Проходь, — прошепотів.

Він поставив чайник, розрізав торт, рухався впевнено, по-домашньому. Злата спостерігала за ним і ловила себе на думці, що їй тут… добре. Спокійно. Наче це місце вже трохи її теж.

— Можна? — він підняв платівку.

Вона кивнула. Музика наповнила кімнату — тепла, глибока, трохи вінтажна. Арсен простягнув руку.

— Потанцюємо?

Вони рухалися повільно, майже не думаючи про кроки. Злата відчувала його долоню на своїй талії, тепло плеча, дихання зовсім поруч. Арсен нахилився ближче. Його губи торкнулися її шиї — легко, майже випадково. І цього було достатньо, щоб світ довкола них зупинився.  Двері зачинилися тихо, ховаючи за собою вечір, музику і секрети двох закоханих.