Розділ 11. Пробудження темряви

Злата сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги, і дивилася в одну точку. За вікном повільно згущувалися хмари — важкі, свинцеві, ніби небо збиралося з думками так само, як і вона.

Все сталося надто швидко. Ще кілька днів тому її життя було звичайним: навчання, кава на виніс, друзі, вечірки, прогулянки містом. А тепер… Вона біла відьма, має врятувати людину від прокляття, ще й ті кулони обидва схожі і світились одночасно. Голова йде обертом від тих всіх подій. 

«І він… Такий мужній і холодний, стриманий та іронічний, години з ним пролітають ніби хвилини. Таке відчуття, що знаю його все життя». Злата зловила себе на тому, що думає про Арсена не так, як про інших. Не як про симпатію. Не як про випадкову зустріч. Це було глибше — ніби вона знала його задовго до того, як уперше побачила. Це її лякало і вабило водночас. Вона боялась помилитись і розчаруватись, але в той же час було сильне бажання бути поруч.

— Так не буває. — прошепотіла вона. Дівчина потягнулася до сумки, дістала бабусин блокнот і поклала собі на коліна. Пожовклі сторінки шелестіли знайомо, майже заспокійливо. Вона ковзнула пальцями по рядках, ще раз читаючи пророцтво і зупинилася, вдихнула.

«Я навіть не знаю, кого маю рятувати… — тихо сказала вона сама до себе. — Все вказує на нього —  амулет, підказки бабусі, зрештою, мої відчуття. Але можливо у нього теж є таємниця? І той кулон з зіркою? Все ж як у пророцтві. Може він не знає про нього? Або знає і приховує це? А що, якщо він не просто людина і теж має якийсь дар? Може він не той за кого себе видає, а я така наївна і дурненька вірю кожному його слову…»

Злата не знала, що Арсен — темний маг. Не знала, що він — дитя світла і темряви. Вона знала лише одне: у бабусиних записах ішлося про людину, яка стоїть на межі. І чомусь усі дороги впиралися в хлопця, який полонив усі її думки. Вона не до кінця розуміла і аналізувала сенс слів із бабусиного блокнота.

Дівчина цілий час думала про поцілунок. Не сам дотик — те, що сталося після. І не тільки кулони, які світились, а й дещо інше не давало їй спокою —  відчуття метеликів у животі, коли хотілося бути тільки біля нього. Відчуття, ніби щось у ній прокинулося і більше не засинало. Вони навіть не поговорили. Наче обидва злякалися того, що відбулося після поцілунку. Гроза насувалася, і обоє поспішали додому,  кожен у свій бік, несучи з собою більше питань, ніж відповідей.

— Ми не можемо так просто зробити вигляд, що нічого не сталося, — прошепотіла Злата. — ми мусимо поговорити і я розкажу все що знаю, буду щирою навіть якщо він мені не повірить і я помиляюсь.

Вона взяла телефон. Пальці на мить зависли над екраном. Подзвонити? Почує його голос — і все стане ще складніше. Вона видихнула і відкрила чат. Повідомлення писалося повільно, з паузами, ніби кожне слово треба було зважити.

„Привіт. Ми вчора так поспішали додому… Я б хотіла поговорити. Якщо ти не проти — можемо зустрітися?“

Злата перечитала текст. Ще раз. І ще.

— Цього достатньо, — сказала вона собі.

Вона натиснула «надіслати» і відклала телефон, ніби той міг обпекти. Десь глибоко всередині з’явилося дивне відчуття — ні страх, ні радість. Швидше усвідомлення, що після цієї розмови щось зміниться. Назад дороги вже не буде.

В той час, Арсен довго стояв біля вікна, спершись плечем об холодне скло. Місто внизу жило своїм життям — світло ліхтарів, машини, випадкові голоси. Усе здавалося звичним і водночас чужим. Він машинально крутив у пальцях ланцюжок кулона. Зірка холодно торкалася шкіри, ніби нагадуючи про себе. Про світло. Про баланс. Про межу, яку він завжди відчував, але ніколи не називав вголос.

— Що зі мною не так? — тихо запитав сам себе Арсен.

Ще зовсім недавно він був іншим. Самовпевненим, впертим, іронічним, їдким, іноді різким. Здатним пожартувати навіть у найгірший момент. Люди були для нього відкритими книгами — він читав їх, грався цим, вигравав парі, жив легко і кайфував від цього життя.

А тепер? Він ловив себе на тому, що мовчить довше, ніж говорить. Що дивиться в порожнечу. Що думає про дівчину, ім’я якої ще недавно було просто ім’ям — а тепер звучало в голові, мов заклинання. Злата… І найдивніше, що він не бачить її думок, страхів, він не може прочитати її як інших. Він зітхнув і пішов у ванну. Світло над дзеркалом спалахнуло різко, оголивши втомлене обличчя, темні кола під очима, напружений погляд. Арсен подивився собі просто в очі.

— Ти сходиш з розуму, — сказав він відображенню. — Закохався. Чудово. Саме цього тобі бракувало. А той поцілунок і те, що сталося потім...

Він вперше зняв ланцюжок з шиї. На мить стало дивно тихо. Ніби щось відступило — або навпаки, наблизилось. Арсен поклав кулон на раковину й зайшов у душ. Гаряча вода обпекла шкіру, змусивши його заплющити очі. Він сперся руками об плитку, вдихнув глибше.

І тоді це сталося. Спершу — холод. Не зовні, зсередини. Темний, липкий, повільний. Він поповз хребтом угору, заповнюючи груди, стискаючи серце. Дихання збилося.

— Що за… — прохрипів Арсен.

Вода потекла темнішою. Тіні на стінах ніби заворушилися. Йому здалося, що повітря стало густішим, важчим, наповненим чимось старим і холодним. Сила входила в нього, розливаючись у венах, нашіптуючи — не словами, відчуттями. А далі був гнів, спокуса, контроль.І влада. Страх.