Розділ 10. Поцілунок

Вони гуляли містом уже майже годину. Арсен повільно крокував парком не зводячи очей із золотаво-рудого волосся Злати. Воно ловило вечірнє світло, ніби саме сонце заплуталося в пасмах і не хотіло відпускати. Вона тягнула його, як магніт — і він це відчував. І радів, що коли після роботи він подзвонив і запропонував прогулятися, Злата не вагалася ні секунди.

Парк був напівпорожній. Озеро тихо дихало темною водою, дерева шепотіли щось своє, а повітря було наповнене передгрозовою свіжістю. Злата щось захоплено розповідала — про навчання, про бабусю, про дивні сни, про те, як їй іноді здається, що світ більший, ніж ми звикли думати. Вона сміялася легко й дзвінко, і цей сміх чіпляв Арсена десь глибше, ніж він дозволяв собі зізнатися. В якийсь момет він хотів їй відкритись і також розповісти про сон і те, що з ним відбувається щось дивне. Але боявся її злякати та відштовхнути. Намагався побачити її страхи та приховані думки. Вдивлявся в її очі, але крім бездонного блакитного кольору нічого не побачив.

— Ти знову дивишся так, ніби читаєш мене, — жартома сказала вона, повернувшись до нього.

— Я б хотів, але не виходить, тому просто слухаю, — усміхнувся він. — Тебе важко прочитати, ти наче закрита книга.

Вона хотіла щось відповісти, але в цю мить небо раптово зітхнуло — і перші великі краплі дощу впали на доріжку. За декілька секунд дощ перетворився на справжню зливу.

— Схоже, це надовго, — засміялася Злата.

— Ходімо, — коротко сказав Арсен і взяв її за руку.

Вони побігли, сміючись, перечіпляючись, поки не сховалися під старою дерев’яною альтанкою біля озера. Дощ барабанив по даху, світ навколо ніби зник, залишивши тільки шум води, запах мокрої трави й їхнє важке дихання.

Злата відкинула вологе волосся з обличчя.

— Я люблю грозу. Особливо, коли після неї появляється веселка. Це красиво. — сказала вона тихо.

Арсен дивився на неї й відчував, як щось у ньому повільно, але невпинно виходить з-під контролю. Її блакитні очі здавалися глибшими за озеро поруч. Вона щось ще говорила, усміхалася, але в якийсь момент він перестав чути слова. Він просто дивився — і тонув. Арсен зробив крок ближче. Обережно, ніби давав їй шанс відступити, підняв руку й торкнувся її підборіддя. Злата замовкла, її подих збився, але вона не відвела погляду.

— Злато… — прошепотів він, сам не знаючи, що хоче сказати далі.

І більше не стримався.Поцілунок був теплим, сміливим і пристрасним. Світ за межами альтанки зник остаточно. У ту ж мить кулон із місяцем на шиї Злати спалахнув м’яким сріблястим світлом. Майже одночасно Арсен відчув, як під сорочкою нагрівся його власний амулет — зірка відповіла темним, глибоким сяйвом.

Вони приголомшені, відсахнулися один від одного.

— Ти це бачила? — тихо спитав Арсен.

Злата мовчки кивнула, притискаючи долоню до кулона. Арсен повільно перевів погляд з її очей на місяць,що прикрашав її шию — і в голові, мов спалах, з’явилася серветка з кав’ярні. Місяць і зірка. В той момент він згадав слова чоловіка з його сну: «Ти маєш знайти її. Шукай місяць…».

Він видихнув, усвідомлюючи лякаючу істину, яка завжди була на поверхні і яку не помічав раніше.

— Злато, — сказав уже інакше, серйозно. — Мені здається, з нашими  кулонами щось коїться. І… вони схожі, ти бачиш це?

І десь далеко в Темноліссі, відчувши цей спалах у надрах землі заворушилося та проснулося щось темне.