Розділ 7. Темна сторона світла

Арсен стояв серед темного лісу. Дерева були надто високі, їхні крони зливалися в суцільну чорну стелю, крізь яку не пробивалося жодне світло. Повітря було холодним і важким, мов перед грозою. Десь угорі каркали ворони. Їхні крики різали тишу, змушували стискатися всередині щось глибоке й первісне.

Попереду з’явилася постать у каптурі. Обличчя було приховане тінню, але Арсен відчував — на нього дивляться. Він хотів заговорити, спитати щось, але не зміг. І тоді пролунав глухий голос, який інтуїтивно здався хлопцю приємним і знайомим:

— Морок уже близько…Ти маєш знайти її. Шукай місяць. Поспішай.

— Кого?.. — нарешті зронив хоч якесь слово Арсен.

У відповідь ліс здригнувся. Постать розчинилась у повітрі так швидко, як і з'явилась. Величезна зграя воронів знялися в повітря чорною хвилею, і в ту ж мить темрява ринула вперед до Арсена.

Юнак прокинувся різко. Серце калатало, дихання було збите. У кімнаті панувала тиша, але відчуття сну не зникло — воно трималося, як тінь під шкірою. Він сів на ліжку й провів рукою по обличчю.

— Це не схоже на інші… — прошепотів сам до себе.

Зазвичай його сни були уривчастими, хаотичними. А цей — надто чіткий. Надто справжній. Особливо голос — якийсь ніби знайомий і зовсім не страшний. Арсен підвівся, підійшов до вікна. Ранок був сірим, небо низьким, ніби притиснутим до міста. Йому здавалося, що повітря стало густішим, а світ — трохи тьмянішим. А він сам змінився, став якийсь похмуріший ніж зазвичай.

«Та ну, наснилась якась дурня, а я вже собі тут фантазую». І раптом, зовсім недоречно, у думках з’явилося рудоволосе обличчя. Блакитні очі. Той дивний погляд, який він так і не зміг прочитати. «Цікаво чи ми ще зустрінемось. Вона красива. Щось у тому погляді заворожує. Наскільки вірогідним є те, що якщо та дівчина сиділа в кав’ярні біля університету, вона там навчається? Мабуть висока, отже спробую піти в університет, можливо випливе якась нова інформація».

Хлопець опустив погляд на кулон зірки. Метал був холоднішим, ніж зазвичай. На якусь мить йому здалося, що його тінь у кімнаті ворухнулася — не від світла, не від руху. Просто… ворухнулася. Він кліпнув — і все зникло. Арсен не надавав цьому  жодного значення, але десь глибоко всередині, там, де ніколи раніше нічого не відгукувалося, щось прокинулося. Непрохане. Темне. І дивно знайоме.

Арсен вийшов з під’їзду й рушив у бік університету. Місто прокидалося повільно: трамваї дзенькотіли, хтось поспіхом пив каву на ходу, повітря було сирим після нічної прохолоди. Відчуття сну не відпускало. На переході він зупинився, чекаючи зеленого світла. Поряд стояв чоловік років сорока — дратівливий, нервово постукував ногою, раз у раз зиркав на годинник. Коли світло загорілося, той пішов і різко штовхнув Арсена плечем.

— Дивись куди преш, — роздратовано буркнув чоловік у сторону Арсена.

Зазвичай хлопець просто знизав би плечима. Але цього разу всередині щось зрушилося. Не злість. Не образа. Холодна, тиха реакція — ніби рішення вже прийняли за нього. Він подивився на чоловіка. І на мить світ навколо ніби приглушився. Арсен побачив не картинку з минулого — як зазвичай. Він відчув страх цієї людини. Гострий, липкий. Паніку, яку той ретельно ховав під грубістю.

«Зупинись! Повернись назад і перейди пішоходний перехід ще раз — злісно промайнуло в голові Арсена, навіть не як думка, а як наказ. Чоловік раптом зблід. Зробив крок назад, спіткнувся, ледве втримав рівновагу. Озирнувся так, ніби його хтось покликав — хоча ніхто нічого не сказав.

— Що за хрінь — пробурмотів чоловік і швидко повернувся назад до переходу, уникаючи погляду Арсена.

Світло знову загорілося зеленим. Люди рушили далі, ніби нічого не сталося. Серед них і пішов хамовитий чоловік.  Арсен залишився стояти. Він не мав слів, не розумів як так сталося, і що він щойно зробив. Серце билося повільно. Занадто повільно.

— Це ніби він прочитав мої думки … —  прошепотів він. — Я наче керував його підсвідомістю, як лялькою-маріонеткою. Хіба це можливо і законно? Щось надто багато дивних обставин останніми днями, надто багато... Або я божеволію або з цим світом щось не так. Чи можливо зі мною?

Він глянув на свої руки — вони ледь тремтіли і були просто льодяні, але в той момент кулон на грудях злегка потеплів, ніби відгукнувся. Арсен навіть на секунду задумався над тим, що не завадило б закурити сигарету, хоча б одну. Проте, вчасно себе зупинив, все ж таки, вже пройшло два місяці, як він позбувся цієї шкідливої звички. Хлопець нервово ляснув себе по кишені і пішов далі, переконуючи себе, що можливо ця дивна ситуація, що трапилась, просто збіг. І навіть не помітив, що десь зовсім поруч за ним пильно стежить чорне вороняче око — мовчазний знак того, що все, що сталося, не було випадковістю.