Розділ 6. Пробудження сили

Після кав’ярні Злата йшла додому швидко, майже не помічаючи людей навколо.  «Ти народжена чути те, чого інші не чують, і повертати те, що інші втратили.» – говорив у голові бабусин голос.

Сонце світило яскраво, світ відблискував на вітринах, але Злата нічого не помічала навкруг. В голові дівчини крутилась тільки одна думка: « Що за пророцтво? Ще й цей хлопець у кав’ярні так дивився на неї. Їй здалось що кулон затремтів коли вони зустрілись поглядом. Може він підказував що це той кому вона має допомогти? Може це був знак, а вона не розпізнала його? І як вона має зрозуміти це пророцтво і відвернути його? Треба якось відкрити свої сили і навчитись ними керувати.»

Дівчина зайшла до квартири, зачинила двері й сперлась на них спиною. У грудях щось стискало. Слова із бабусиного записника, який вона читала в кав’ярні, знову спливали в пам’яті:

«Син народжений від світла і темряви зможе жити тільки якщо світло оберігатиме його… Рудоволоса, позначена місяцем, пробудить у ньому силу, від якої спалахне душа. Вона буде спасінням і загибеллю водночас. Як тільки вона використає свої сили під повним місяцем, а їі амулет  до того часу не зʼєднається з зіркою, то син темряви і світла помре, а морок поглине його де б він не був.»

Злата втомлено зітхнула і прошепотіла в порожній кімнаті:

– Ба, як я маю знати, що це означає і кого мені рятувати?

Єдине, що дівчина точно зрозуміла, що до повного місяця має зʼєднати свій амулет з якоюсь зіркою. Злата торкнулась місяця і він моментально потеплішав у її тендітних пальцях.

– Ну гаразд, спробую зрозуміти тебе – прошепотіла дівчина і сівши на ліжко знову розгорнула бабусин записник.

На другій сторінці за пророцтвом побачила невиразні рядки, які в кав’ярні вона не помітила: «Сила трав і світла  – твоя головна опора. Слухай трави і землю і дізнаєшся де захована Зірка. Амулет вкаже на правильний шлях. І остерігайся тіні, вона почує тебе першою. »

Після прочитаного перше, що спало дівчині на думку – це засушена трава з бабусиної хатини, яку вона так і  залишила у сумці. Злата розчавила сухе листя в руках і приємний травʼяний аромат повільно розлився по кімнаті. В голові дівчини навіялись ностальгічні спогади з дитинства, вона ніби перенеслась у хатину бабці, коли вона була малим дівчам з рудими косичками, босими ногами, що ледь торкались старої підлоги. Перед нею — баба Ліда  в хустці, з лагідними зморшками біля очей, перебирала трави над широким столом. «Памʼятай, Златусю, що кожна травинка має голос. Треба тільки слухати. Листочок лікує, квітка береже, а корінь — говорить з землею. Кожна з них щось знає. »

Мала Злата нахилялась ближче, торкалась пальчиками сухих стебел і сміялась, коли бабця підносила їй ароматні жменьки до носа. І тепер, багато років потому, доросла Злата сиділа в своїй кімнаті й тримала в руках ту саму траву. І раптом… упізнала її. Це був звичайний степовий полин. Це була одна з тих рослин, про які бабця говорила пошепки. Трава, що «захищає від темряви і розкриває те, що приховане». У її голові лунали слова бабусі: «Запам’ятай цей запах. Коли прийде твій час — він пробудить твою силу». Спогад розчинився так само різко, як і з’явився. Злата здригнулася, повернувшись у свою кімнату. Полин продовжував пахнути. І раптом — амулет на її шиї легенько тремтів, так, що вона відчула це шкірою.

Він світився. Слабке, але живе сріблясте сяйво пробивалося з-під її долоні, що лежала на кулоні. Дівчина завмерла. Вона взяла в руки полин і тоді ще раз торкнулась кулона і прошепотіла: «Дай мені знак, покажи кого я маю врятувати від прокляття, світло і трава хай допоможуть мені».  Злата відчула, як її пальці легенько тремтять. Повітря в кімнаті стало густішим. Запах трави посилився, наповнив легені, голову, думки. І тоді прийшло бачення. Не образ — відчуття.

Раптом в кімнаті стало різко холодно. Серце почало битися швидше. Перед її внутрішнім зором мигнуло чуже обличчя — нечітке, розмите, ніби крізь воду. Темне волосся, привабливе обличчя і погляд — глибокий, зосереджений, але з тріщиною десь усередині. І очі темні але водночас такі глибокі. Злата  різко відкрила очі. Вона впізнала ці очі і цей пронизливий погляд. Кулон світився — не яскраво, а приглушено, сріблястим світлом, що пульсувало в такт її серцю.

Полин у руці став теплим, майже гарячим. Вона відпустила траву — сухе листя впало на підлогу.

— Це він… — прошепотіла Злата, розуміючи, що та зустріч у кав’ярні була не випадковістю, це кулон посилав їй знаки. Або ж Всесвіт. Кулон перестав світитись, місяць знову став звичайною прикрасою на шиї. Але відчуття залишилося — глибоке, невідворотне.

Вона ще не знала його  імені, не знала де він живе і чи знає він про своє прокляття. Але точно була певна в одному — прокляття вже торкнулося його. І цей красень — зовсім поруч. Треба тільки його знайти. В той час, через відчинене вікно з вулиці долинали каркання воронів.