Розділ 6. Світла сила

Після кав’ярні Злата йшла додому швидко, майже не помічаючи людей навколо. Всі думки крутились кругом того загадкового щоденника. «Ти народжена чути те, чого інші не чують, і повертати те, що інші втратили.» – безперервно лунав у голові  голос бабусі.

Злата йшла і не помічала нічого навкруг. В голові дівчини крутилась тільки одна думка: «Що за пророцтво? Ще й цей хлопець у кав’ярні так дивився на неї. Їй здалось що кулон затремтів коли вони зустрілись поглядом. Може він підказував, що це той кому вона має допомогти? Може це був знак, а вона не розпізнала його? І як вона має зрозуміти це пророцтво і відвернути його? Треба якось відкрити свої сили і навчитись ними керувати.»

Дівчина зайшла до квартири, зачинила двері на ключ й притулилась на них спиною. У грудях щось стискало. Слова із бабусиного записника, який вона читала в кав’ярні, знову спливали в пам’яті:

«Син народжений від світла і темряви зможе жити тільки якщо світло оберігатиме його… Рудоволоса, позначена місяцем, пробудить у ньому силу, від якої спалахне душа. Вона буде спасінням і загибеллю водночас. Як тільки вона використає свої сили під повним місяцем, а їі амулет  до того часу не зʼєднається з зіркою, то син темряви і світла помре, а морок поглине його де б він не був.»

Злата втомлено зітхнула і прошепотіла:

– Ба, як я маю знати, що це означає і кого мені рятувати? Як мені розбудити свою силу? Дай мені підказку.

Єдине, що дівчина точно зрозуміла, що до повного місяця має зʼєднати свій амулет з якоюсь зіркою. Тільки якою? Що це за зірка і де її шукати? Злата торкнулась місяця і він моментально потеплішав у її тендітних пальцях.

– Ну гаразд, спробую зрозуміти тебе. – прошепотіла вона і  знову розгорнула бабусин записник.

На другій сторінці за пророцтвом побачила невиразні рядки, які в кав’ярні вона не помітила: «Сила трав і світла  – твоя головна опора. Слухай трави і землю і дізнаєшся де захована Зірка. Амулет вкаже на правильний шлях. І остерігайся тіні, вона почує тебе першою. »

Після прочитаного, дівчина згадала, що привезла з собою засушені трави з бабусиної хатини, яку вона так і  залишила у сумці. Злата розчавила сухе листя в руках і приємний травʼяний аромат повільно розлився по кімнаті.

 В голові дівчини навіялись ностальгічні спогади з дитинства, вона ніби перенеслась у хатину бабці, коли вона була малим дівчам з рудими косичками, босими ногами, що ледь торкались старої підлоги. Перед нею — баба Ліда  в хустці, з лагідними зморшками біля очей, перебирала трави над широким столом. «Памʼятай, Златусю, що кожна травинка має голос. Треба тільки слухати. Листочок лікує, квітка береже, а корінь — говорить з землею. Кожна з них щось знає. »

Мала Злата захопливо плескала у долоньки, торкалась пальчиками сухих стебел і сміялась, коли бабця підносила їй ароматні жменьки до носа. І тепер, багато років потому, доросла Злата сиділа в своїй кімнаті й тримала в руках ту саму траву і вдихала її аромат.

 І раптом… упізнала її. Це був звичайний степовий полин. Це була одна з тих рослин, про які бабця часто їй розповідала. Трава, що «захищає від темряви і розкриває те, що приховане». У її голові лунали слова бабусі: «Запам’ятай цей запах. Коли прийде твій час — він пробудить твою силу». Спогад розчинився так само різко, як і з’явився. Злата здригнулася. Полин продовжував пахнути. І раптом — амулет на її шиї легенько тремтів, так, що вона відчула це шкірою.

Він світився. Слабке, але живе сріблясте сяйво пробивалося з-під її долоні, що лежала на кулоні. Дівчина взяла в руки полин і тоді ще раз торкнулась кулона і прошепотіла: «Дай мені знак, покажи кого я маю врятувати від прокляття, світло і трава хай допоможуть мені».  Злата відчула, як її пальці легенько тремтять. Повітря в кімнаті стало густішим. Запах трави посилився, наповнив легені, голову, думки. І тоді прийшло бачення. Не образ і не картинка в голові, а дивне відчуття, схоже на інтуїцію чи якесь внутрішнє чуття.

Раптом в кімнаті стало різко холодно. Серце почало битися швидше. Перед її внутрішнім зором постало розмите чуже обличчя. Чоловік з темним волоссям та привабливим обличчям і погляд — глибокий, зосереджений. І погляд пронизливий і темний, але було щось в ньому таке, що чіпляє. 

Враз Злата аж стрепенулася. Вона впізнала ці очі. Вона їх вже бачила. Помітила, що кулон  засвітився приглушеним сріблястим світлом, і від цього її тілом покотилась хвиля жару. Полин у руці став теплим, майже гарячим. Вона відпустила траву — сухе листя впало на підлогу.

— Це він… — прошепотіла Злата, розуміючи, що та зустріч у кав’ярні була не випадковістю, це був знак. Кулон перестав світитись, місяць знову став звичайною прикрасою на шиї, але відчуття, що вона повинна діяти не покидало її, поки дівчина не заснула.

Вона ще не знала його  імені, не знала де він живе і чи знає він про своє прокляття. Але точно була певна в одному — прокляття вже торкнулося його. І цей красень — зовсім поруч. Треба тільки його знайти. В той час, через відчинене вікно з вулиці долинали каркання воронів.